Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

не стільки від дурманного духу зілля, скільки від баченого. Мені відкрилося неймовірне дійство цілительства – відкритого й простого аж до примітивності, що дивним чином розвінчувало загадковість хвороби, розвіювало первісний страх перед нею.

Двоє сиділи по пояс у перегаченому мочилі, а їхні родичі нагрівали в паленищі каміння й рогатинами підкочували до води. Кругляки шипіли, пускали нурт бульок. Вільні руки товкли в ступі насіння льону й звіробій, щоб накласти чоловікові на ошпарену окропом ногу.

Світован сам підкликав із громади людей, коротко слухав їх, щось сам казав, декого одразу ж відпускав, комусь виносив із хатини пакуночок чи баночку, когось укладав на волову шкуру. Часом відтягував повіки, оглядав язик, шкрябав акацієвою шпичкою шкіру, висмикував волосину й кидав на воду – пильно придивлявся. Або підносив її до полум’я. Чи просто прикипав поглядом до якогось хворого місця й мовчав.

Цілитель, іншого слова не доберу, тут же в химерний спосіб робив аналізи, сходу ставив діагнози, називаючи їх простими, ба’ навіть кумедними словами, називав лік, якщо він був доступний хворому, або давав свої трунки. Інших відпроваджував із напуттям, що «здорове тіло, як здорове яблуко, не без червака – усяко дає себе чути, бо не мертве». І аби не виходило, що марно набили сюди дорогу, насипав їм на дорогу наколотої солі зі скелі. І люди верталися просвітлено-втішені, несучи з цієї гори в білих носовичках бурі солоні кристали. Кристали нової надії.

Коли сонце стало сторчма білим колом, старий облив руки й ноги водою і сів під явором. Не їв, не пив, сидів із приплющеними очима. Решта людей, що дочікували своєї черги, нерішуче діставали вузлики з перекускою. Цоркнуло скло об скло – то їздовий відкоркував пляшку. Когось силоміць пригощав. Старий повів у той бік гострим совиним оком.

– Вуйку Андрію, на здоровля! – весело гукнув коняр.

– Пий на безголовля! – буркнув старий. – За здоровля, чоловіче, треба молитися, а не пити.

Перепочивши, він знову слухав людей. Я чув, як раяв молодій сором’язливій жінці оздоровити щитовидну залозу. Варити синій кисіль: дві столові ложки крохмалю, десять міліграмів йоду і два кружальця лимона. Це денна норма. Коли організм насититься йодом, це покаже той же йод. Увечері намалювати ним на згині ліктя сітку. Якщо до ранку вона щезне, лікування продовжувати. А ще – пити очищувальний чай: запарювати соснові голки, шипшину, листя малини й цибулеве лушпиння, додати меду. Жінка скрушалася, що найгірше їй у спеку, аж «водить нею».

– Усяку хворість перше гоять столом. У жару пий чисту воду й гарячий чай, але правдивий – зелений. Їж овоч білої і зеленої барви, рідкі страви з кислинкою. А гостре, приправи, солонину й мед не споживай. Воду зранку присолюй, і добре би поміняти криницю. Знайди таке місце, де волоські оріхи люблять собі рости. Там і вода для тебе…

Жінка ніяковіло дякувала, прощалася, задкуючи, та він не поспішав її відпускати.

– Чи ти не донька Юлини, котра ланковою була у винницях?

– Айно, а ви, дідику, звідки знаєте?

– Вижу. Тридцятим роком старша донька вилицями стає схожою на матір. Я знаю твою мамку.

– А як знаєте, що мені тридцять?

– На виду твоєму написано. У тридцять жінчовка найкрасніша.

Жінка ще густіше зашарілася.

– Іди здорова, небого! І вклонися від мене матері. Вона таку пестила шаслу на груниках, що мадярам і чехам не снилося. Не кетяги, а котята звисали з лози, сміялися до тебе.

Під кінець огляду, «у пессі голоси», він залишив «легших». І люди здогадувалися про це, усміхалися до нього із запопадливою вдячністю. І сам він пом’як, давав собі продих довільного спілкування.

– Здоров, мудряку Юре! – привітав дебелого, переломленого в попереку чоловіка, майже свого ровесника. – Що ви сього разу собі вигадали?

– Мара його вигадала. От і я прицабав на вашу гору, Андрійку. Хоча Бог давно вже зве до себе.

– І ви туди ж, Юре. Усе проситесь на Господа, а коли Він кличе – біжите до доктора.

– Не заради себе, порохнявого пня, прошу – заради онуків. Хотів би ще їх у люди вивести.

– Овва, куди ви їх на таких ногах виведете?!

Ноги в того й справді були страшні – набряклі, у брунатних струпах. Штанини підрізані, бо роздуті литки не влізали в них.

– Правду кажете, Андрійку. Доки доліз сюди, спалив грудину дотла.

– Правда, важний ґаздо, в тому, що серце ваше зносилося. Велике серце.

– Чому велике? – сіпнувся той, силкуючись випрямитися.

– Бо доброє. А добрі серця скоріше зношуються. У душевній роботі. У Бога й тут справедливо: добрі люди заслуговують і доброї хвороти. І ліків добрих. Вино любите?

– Хто не любить файне вино?! Та я стражуюся від нього зі своїми болячками.

– А тепер собі дасте. Айбо вино буде незвичне. Десять коренів петрушки з листям залийте літром вина, варіть п’ять хвилин, тоді додайте дві ложки винного оцту й децу темного меду. Ще поваріть стільки ж – і вино готове. Держіть його в холоді. Заживайте в день по кухлику середньої величини. Відпустить серце – і ногам буде полегша. А тепер їм першу поміч дамо. Запечіть дві цибулини, поріжте й прикладайте до підошов на ніч, перев’язавши биндою. А ще нехай ваші зварять на киселицю лимони, щедро підсиплють змелених оріхів, потовченого цукру й лляної оливи. Ся мішанка вирівняє биття серця. Беріть її по дві ложки до їди… А онуки най без ваших рук на ноги спинаються. Міцніші ноги матимуть. Не опікою, а прикладом най живляться. Є що черпати. Такого діда, як у них, по всіх горах і долах ще найти!

У вибілених часом і сонцем віях старого затріпотіли сльозини. І голос тремтів, гасив ледве добуті слова:

– Красно дякую вам, брате. За таким словом і стояти на ногах уже легше, і лежати буде притульніше в послідній постелі. – І, спираючись на онука, подибав до осідланого коня.

Підбіг стрижений верткий чоловічок і, щулячи лисяче личко, загугнявив:

– У мене, няню, така пришта, що ганьба й казати. Бігме таке не лікується.

– Усе лікується, – відказав Світован. – А виліковується Богом, якщо на те його воля.

– Та де, горбатого, кажуть, могила виправить. – Хворий рвучко обернувся, випнув спину. – У мене межи лопатками щось росте… Щось таке, перебачте, як горбик…

– Вижу, що не крила. Послухай сюди: літати не будеш, а жити, як дотепер, можеш цілком. Якщо дотримаєш двох приписів. Перший: не гніти злобою душу, бо сердешна рветься на волю й пре тобі горб. Другий: найди тверде й ребристе дерево і щоденно трися об нього своїм горбиком. Від лопатки до лопатки. Доки не розійдеться. Дереву щоразу дякуй за поміч. А Богу молися. Не їж білого хліба, білого цукру і білої солі. На ніч споживай сушениці зі сливи, абрикосів і ягід… І головне – душу вирівнюй. Вирівнюй посполу з хребтом.

Потім принесли дівчинку з відкритим ротом і здивованими очима. Батьки щось говорили до неї, але та не реагувала. Старий велів їй попісяти в баночку. Тоді вмочив праву руку в сечу й зворотним боком долоні торкнувся лоба, щік, рук і ніг малої. І вклав її на волову шкуру. Та голосно хавкнула й одразу заснула. Батьки, сперши дух, схилилися над нею, затуляли від сонця.

– Добра дитина у вас росте, – мовив Світован. – Обленна вдачею. Душа ще крихка, але нічого – навчиться відсівати зайвину…

Молода жінка чи дівчина, що трималася осторонь, глухо запнута хусткою й щільно застебнута, відвела його за явір і довго щось сповідально толкувала йому. Потім говорив він. Вітерець потяг у мій бік, і до мене долинали уривки його фраз.

– То біль любови. Не треба боятися його. Се радше дар, як напасть… Любов не лише пушить, але й сушить… Не так, як в инших?