Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

чистять від слизу шлунок, печінку й селезінку. Утім, він пом’якшує, гасить запальні прояви в будь-яких органах. Де треба, сушить чи, навпаки, обволочує гойною змазкою, зв’язує розриви. Відвар на молоці п’ють при сухотах, настоянками лікують виразку шлунка й хвороби шкіри.

– У свою хащову бутність, – зізнався старий, – я мачулив його цупкі стебла на волокна. Дуже добрі мотузки виходили. А ти ниньки спробуєш його корінь на зуб. Час про вечерю подумати. І про сухе стійло. Чуєш, як жаби навісніють? За годину урветься небо.

Зізнатися, я давно чекав цього. Від ранку ми нічого, крім суниць, не їли. А про вороття додому через три-чотири гори не могло бути й мови. Ми забралися в саму глушину Пузняківських лісів. Хтозна-скільки було звідси до села, про яке я чув колись приповідку: «Махнув рукою, як Бог на Пузняківці». Непокоїло інше: у наплічнику старого я не бачив ані крихти їстівного. Лише «луг». І я не стримався:

– Про яку вечерю ви кажете?

– Май терпіння. На кожну діру знайдеться свій гвізд.

І тоді вчувся тривожний гуркіт. Перевал нагло затягувало темною свинцевою завісою. Розпарений обшар завихорився свіжими струменями вітру. Він і нас підхопив і поніс до принишклого притемненого лісу. Я не встигав за старим. Його ціпок, як і ноги, ледве торкався землі. Його вицвіла фіолетова сорочка, як вітрило, злітала над папоротями й буреломами. Він петляв, прислухався, принюхувався до чогось. Зупинився й кинув мені через плече:

– Є місця, у яких можна ввійти в землю. Та се не та хаща. Тут треба спадати на инше… Гадаю, он та тополя…

І ми рушили до товстезного дерева, що здаля бовваніло в рідколіссі. За кілька кроків мій поводир на ходу скинув рюкзак. Ми обійшли стовбур, і я побачив при землі величезне дупло. Ціла ямища в корені дерева.

– От і маємо на ніч придомок, – втішно мовив дід. – Ачей, вуйко Мішо не розсердиться.

Я не розумів, про що він говорить. Був спантеличений і несподіваною знахідкою, і білими блискавицями, що сіклися в кронах дерев. Тим часом старий притягнув кілька товстих жердин, упер їх кінцями в тополю, а прикоренки укріпив на землі камінням. І наказав мені:

– Ламай ялинові лапи і складай дашком на сі кроквиці. Буде захист для ватри. А я скочу на який розжиток, – і розчинився в зелені.

Лічниця на воловій шкурі

Одного ранку мене розбудили голоси. Вони чулися здолу, як віддалене гудіння мошви. Промивши очі, я вийшов на гребінь кряжу й побачив вервечку людей, що піднімалися звивистим плаєм. Було й кілька коней, на них сиділи діти. Люди, зауважив я, були одягнені не для роботи.

– Хто вони? – запитав я Світована, що саме зняв із ворини просохлу волову шкуру й розстеляв на моріжку біля потічка.

– Се люди, які не хочуть бути хворими.

Прибутні, поклонившись, стали в тінь під скелею. Старий вийшов до них у чистій сорочці й сказав:

– По одному будете ставати босака на шкуру. Першими най підходять ті, що прийшли останніми. Говорити лише тоді, коли буду питати. Думайте про те місце, де болить. Якщо перестало боліти, на шкуру не ставайте. Якщо у своє одужання не вірите – ви не туди прийшли… І затямте: здорове теж часом болить. А в болю буває більше правди, як у дужости…

Підвели стриженого хлопчика; його спалені на сонці ніс і вуха лущилися. Мати аж щулилася від розгубленості.

– Пропав голос у дітвака. Два дні вже ні слова…

– Значить, говорив доти більше, ніж треба, – старий притамував усміх.

– Троскотало, що там казати. Але я боюся, бо вже два дні дітвак не говорить. Може, чогось напудився?

– Хіба жаби. У ріці перекупався твій леґінь.

– А й правда, безголосий прийшов із ріки.

– Звари йому на малому вогні дві терті морквини в молоці. Проціди, моркву най з’їсть, а молоко тепленьке пити протягом дня. І завтра так, і позавтра. На підборідді в нього вузол запалився, то прикладай на те місце свіжозамішений коржик: дві жмені грубої муки, варішка меду. Двічі на день прикладай. А ти, збитошнику, – повернувся до малого, – коли заговориш, слідкуй, що говориш. І щоб ні слова матері накриво, бо стратиш голос повторно. Річ не спроста відбирається. А тепер біжи, бо я ще хочу повісти матері двойко слів… Чому, невістко, про свою головну журу мовчиш? Чим гризешся?

– Чоловіком. Блудом пішов. Прихоплює на стороні.

– Біда. Та що тут урадиш?! Пусти заволоку на всі чотири вітри. Пес, котрого в’яжуть, рветься з двору. Перебіситься – вернеться. А не вернеться – знаття, що се не його двір. І тобі втрата невелика. А до ворожок не ходи! Ще гірше буде і тобі, і йому, і дітвакові. Сама видиш. Ліпше помолися за його любасок. Гадаєш, їм, нещасницям, легко – лизати з чужого тареля? Помолися сердечно, молитва все загладить…

Мені незручно було стояти на видноті й слухати розмови. Я поліз на хлівець, щоб перетрусити на сушці зілля. Віконце виходило якраз на кадуб, і звідси було видно й чути, що там діється.

Худорлявий, виснажений чоловік жалівся на кольки. Старий дав йому пожувати якусь бадилину й попросив виплюнути. Глянув на слину й сказав:

– Печінка біду робить. Треба їй годити. Запарюй м’яту, насіння кропу, піщаний безсмертник, полин і запивай їду кількома ковтками. Їж те, що малі діти їдять. А до їди споживай ложку шипшинового сиропу. У півлітра теплої води всипати півкілограма цукру й потовчених ягід шипшини, настояти два тижні. Будеш себе доглядати – печінка оживе. Доста, щоб її крихітна частка з ніготь була здоровою, – і відновиться вповні.

Міцний дідуган у крисані з пером показав свою грижу, що ріжком випнула сорочку.

– Запущена, треба різати в шпиталі, – виголосив присуд лічник. – Я лише годен зробити полегшу на який тиждень, щоб ви дійшли своїм ходом.

Уклав діда на волову шкуру, підпалив під баночкою овечу шерсть, перевернув її й приклав до живота. Накрив онучкою. Час до часу повторяв це знову. Дід лежав, блаженно закотивши очі.

Пишнотіла челядина, трусячи грудьми, жваво шепотіла Світовану щось на вухо. Розхвильована, аж бордова. Він подав їй бляшанку й велів принести сечу. Когось попросив розпалити за піччю ватерку. Тим часом слухав іншу хвору – молоду, струнку, гарно вбрану, явно міської виправи. Нарікала на втомлюваність, головний біль. Коли багато ходить, віднімає ноги, синіють жили. Старий повернув її проти сонця, роздивлявся на просвіт вуха. Тоді сказав:

– У вас, паніко, густа кров.

– Як густа? – стрепенулася жінка. – Звідки ви знаєте?

– Ви знаєте. А я лише догадуюся.

– Добре, – опанувала себе. – Що я маю з цим робити? Я заплачу за будь-які ліки.

– Ваші ліки душе дешеві – вода.

– Яка ще вода?

– Ліпше кринична, ще ліпше – лісова, у якій плавають саламандри. Споживайте її ситно, більше, ніж каже спрага. Скільки ви п’єте води?

– Не п’ю я воду. Я можу дозволити собі компоти, чай, кисіль.

– Се їда. А пиття лиш одне – вода. Пийте її, куди не повернетесь, дрібними ковтками пийте. День починайте водою й нею звершуйте його. Кров дістане своє й побіжить, як сей потічок. І голова перестане боліти. Але на початках можна їй зарадити корицею. Малу ложечку розколотіть у горнятку теплої води з медом. Ковтайте щогодини, доки не мине біль.

Прийшла з накритою лопухом бляшанкою опасиста молодиця. Старий прилаштував посудину до вогнища. Постояв над нею якийсь час, а тоді коротко відтяв:

– Ідіть собі з гораздом!

Жінка розчаровано залупала дрібними очками в жирових напливах щік і брів:

– І що, няньочку-батечку, лікуватися мені не треба?

– Треба. Рецепт вам – менше їсти.

– На скільки менше, спасику мій?

– На відро, – кинув через плече старий.

Гуртик здригнувся стриманим сміхом. А я млів на своєму сідалі. Млів