Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

– Як шептала?

– Пахом. Об’являла себе так. Людська хворість пахне так, як і зілля, помічне для неї. Бо що є хвороба? Се кволість або засміченість організму. Чи втома його. Колись розуміли се вірно, казали: слабує людина. Бо якась тілесна чи душевна частка ослабла, запалилася, пригнітилася. І волить підживлення й відпочинку. Як і все в природі, що повсякчас змінюється, світить і меркне, цвіте і всихає, переливається одне в одне… Вічний плин мудрої рівноваги. Не даремно нам дано дві руки й ноги, щоб розподіляти на них тягар; два ока, вуха, ніздрі, легені, нирки, дві частки мозку, серця й печінки, дві торбинки із сім’ям… Аби дивитися вперед і назад, слухати світ і самого себе, нюхати і вибирати, вдихати і видихати, цідити і залишати, пам’ятати і забувати, радіти і сумувати, очищати і споживати, сіяти і збирати… І коли ся злагода й розміреність зрушиться перенапругою, надмірностями чи отрутою гріха – тоді одна з частин починає марніти й усихати. Се – завмирання живої природи в тобі. Лікарі називають його хворотою й починають боротися з нею, себто з підупалою людською природою, яка смиренно чекає підтримки від Матері-Природи, точніше сказати – від Бога. Перше, що проситься в поміч, – зело. Звірі той поклик чують одразу. Добре, коли й люди… Підсліпуватий дідо Кукумир чув се, ачей, шкірою. Ми блукали з ним тайговими буреломами, а він шамкотів: «Травиця ся вельми добра на дихавицю (астму). А ся – на сухоти. Інна – на «сверб» (коросту), а котра – на болість «жабну» (серце), «камінну» (нирки), «донну» (подагра), «чечуйну» (геморой), «трясучку» (малярію), «златяницю» (жовтуху), «камчуг» (артрит)… Земна сила травицею проростає. Уклонися їй і зачерпни. Пахи слухай, пахи! Прислухайся і вчуєш, що тлінним миром пахне. Се в мир, у тлін і понеси, і подай нужденному, щоб виповнився закон…» Так говорив той замохнатілий дід-балій. І я вслухався. Я й раніше, при професорі Джеордже Вудаску в Букурешті, ходив коло мерців. І чув, що запахи від них точаться різні. Запахи дозрілих хвороб, від яких ті скінчилися. Затим я наближався й до хворих у лічниці. Від них пахло схоже, лише слабше. За тими запахами я різнив їх хвороти ліпше, ніж професори. Аж поки пан Джеордже не викрив мого прихованого хисту… Я сходу вгадував діагнози, не знаючи їх назви, за три ступні від болящого. Надто коли ті не милися добу до того й були роззутими. Я відчував се нюхом, проте я достеменно не знав, як лікувати. Придивлявся до практики поважного Джеордже. Помагав йому виправляти ліки з фльори для його аптек. Се була книжна наука, складна й громіздка. А старець алтайський, можна повісти, запліднив її мудрою простотою, природним духом. Другим словом – відкрив мені дух трави. І круг старань двох великих зелейників замкнувся. Зійшовся на мені. Тому я й топчу досі сей ряст, прости Господи…

Так ось хто він, цей мудрий мовчун у сандаліях із автомобільної шини! Чоловік, що носить у собі жадібність до природи. Проблиснула мені вузька шпаринка в новий світ людської сутності. Власне, це був окремий світ, осібний у своєму самонаповненні. Світ у світі. Світ Світована.

«Набираючи луг», він попасом розповідав мені про зілля. Пам’ятається, під дубником вільгі прилуки всуціль зажовтив бородавник, чистотіл по-книжному. Його ще називають ластівчиною травою, бо проростає, коли ластівки прилітають. А з їхнім відльотом і сам відходить. Тут, на мокрих глинищах, він ріс густо й гінко – аж під груди нам.

– Се перший лік при раптових болях, лихоманці, при ломоті кісток, – пояснював старий. – Наглу кров спиняє, чистить нариви й струпи, помічний навіть при сухотах шкіри. Жують його, коли зуби болять, і зводять ним каламуть з очей, більма. Змиває із зіниць хмурність, очищає носові продихи й мозок… Не смійся, так воно і є. У мозку нашому назбирується «зла вода», її треба стягнути. Тут ластівчина трава й нагодиться. Справним віником вимете з утроби слиз, надмір жовчі та інший непотріб… У правіки як людність угадувала гойне зілля? Жовтів чоловік лицем – давали йому бородавник із жовтими квітками. І помагало. Закололо в боці – бери колючий будяк. Нудить печінка – запарюй печінницю. Її лист акурат такої форми, як печінка. А чистотіл направду звільняє тіло від усякої нечистоти, як нутряної, так і зримої. «Священний вогонь» (рожисте запалення) на тілі – і той гасить. А дехто його ще називає «прозорником». За те, що гострить очі.

– Ви теж читаєте без окулярів…

– Нащо мені носити скла на носі, коли в мене завжди під сволоком вербена, рута, ружа і ся непоказна з виду ластівчина травиця. Правда, не така вже й блага вона, сочиться гірким, палючим трутом. Навіть коза її обминає. На ліки беруть саму дрібку, щоб у сіль додати. А частіше мішають із вином, з риб’ячою оливою, козлячим лоєм, попелом із часнику, яєчним білком чи жабиною ікрою…

Коли сонце вбилося в силу, ми сховалися під букові шатра. Увійшли в зарості ясно-пурпурних квітів, що сильно, привабно пахнули. У неперервному гудінні висли над ними дикі бджоли. Високі стебла з кучерявими медовими голівками обважніло відмахувалися від них.

– Божі батіжки, – сказав старий.

– Що? – не зрозумів я.

– Так їх іменують. Або ще баранячими язичками чи бук-травою. Якщо пити сю траву з рутою, то вчуєш, як від очних яблук відходить лиха кров і в голові ясніє. І биття серця вирівнюється. У нирках вона дробить камінь і виганяє пісок. Для сього добре її заживати зі старим вином і перцем. А щоб прибрати з легень мокротиння й кіптяву, бук-траву січуть із редькою та капустою і запарюють на медовому квасі. Якщо хтось упаде з висоти, заб’є нутрощі чи дістане забої, тоді її варять у пиві з цикорієм, припутником і тисячолисником. Одним словом, божий батіжок виганяє з нутра всяке стиснення. Запарений із сіллю, затягує переломи, тріщини черепа. Боїться його химородна нечисть, навіть гаддя обминає, а миші казяться. Зате людську натуру, навпаки, упокорює й згладжує. Прадавня трава, стара як світ, як сі буки сиві, що стережуть приземну тайну… Ну от, і моя душа причастилася її кротості. – Тильним боком долоні, щоб не дряпати мозолем, дід погладив ніжно-пахучі колоски цвіту. Я помітив, що гранчасті волохаті батіжки стебел, похитуючись, не відганяють бджіл, а, навпаки, ніби подаються їм назустріч.

– Зривай ті, з яких злетіла комаха, – радив старий. – Раз далися пчолі, значить, готові й у наші руки.

Запахущі снопи ми ув’язали за плечима й вийшли на дике поле. І в порослих шанцях під жаб’яче голосіння копали просвирник. Ріс він ріденькими групками, височезний, з оксамитовою опушеністю і сором’язливими квітками, схожими на мальви. «Агов, красні жінчовки!» – голосно привітав їх мій супутник. Мені він надламав якусь рогачку, а сам підкопував уламком кістки. Коли я натякнув, що з лопаткою чи ножем робота пішла б скоріше, коротко пояснив: «Корінь не гідно ранити ножем».

У його оповіді алтей-просвирник проростав наче з казки. У давнину це була перша солдатська допомога. Рани й опіки заживляють маззю з кореня алтею, воску, качиного жиру і ромашки. Ним виганяють отрути, змазують місця укусів. При цьому треба пити молоко смирної корови. З гусячим жиром алтей заспокоює біль у суглобах, запалених нервах і розтягнених м’язах. Дуже помічні грудні чаї з нього при кашлі, бронхіті й пневмонії. Просвирник є головним складником знаменитого «ренського вина», яким