Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

трапилися нам два блюдцята калабаньок із дощовою водою. Одне з них висхло до кавової гущі, у якій останні години доживали напівсонні пуголовки. Друге, набагато повноводніше, не було заселене цими створіннями.

Старий укляк на коліна і з усмішкою примовив:

– Небо, подай дощу сим бідолашним жаб’ячим дітям!

Дістав гострого плитяка й обіруч прорубав у задубілому ґрунті канал від одної калюжі до другої. Коли мутна жижа заповнила по вінця пристанище пуголовків, він загородив його глиною впереміш із глицею, наче маленькою греблею. І витер руки об папороть, не зриваючи її.

А потім ми лежали на ліловому простирадлі чебрецю під руїнами старезної каплиці. Заплющені повіки просвічувало сонце, і гілка шипшини, що звисала над головами, здавалася тілесно-рожевою, наче морські корали. Світ заціпенів у полуденній дрімоті, навіть тиша заснула, тільки зрідка тривожив її ревінням літака самотній джміль.

– Гарно тут, – видихнув я в напливі розчулення.

– Тут кінчається суєта й дихає ґрунт і доля. Богоприсутній світ.

Біля струмка я зірвав жмутик квітів. Вони майоріли здаля – ці живі іскринки в зеленому мареві розімлілого лугу. Ясно-фіолетові квіти росли то тут то там у гордій царській самотності.

– Центорії! – прошепотів дід, наче голос міг сполохати їх. – Тепер се рідкісні квіти. За мого дітвацтва їх було рясно, і ми оберемками носили центорії до жидівської корчми. Там за них нам насипали в жменьки цукру. І ми злизували жовті крупинки довго-довго, і на ніч не мили рук, аби й завтра долоньки здавалися ще солодкими. Мені й дотепер ся диво-квітка пахне мелясовим цукром.

– Цікаво, чому її так назвали – центорія? – спитав я.

– Може, від слова «цент» – пелюстки якраз сантиметрові, – розмірковував він. – А може, тому, що вона горда й неприступна, як римський центуріон…

На сонцежарі зірвані квітки, як стомлені метелики, склали крильця-пелюстки. І ми рушили, щоб заховати їх у вільгій свіжості лісу. На пахучій траві після нас залишилися гарячі відбитки тіл. «Чебрецеві саркофаги», – відмітив я про себе. До мене знову поверталася потреба словоскладання.

…Більше по тому мені не траплялося в житті білих доріг. Хтозна, чи й згадав би я оту нашу мандрівку, якби не знайшов тепер у своєму зошиті між сторінками засохлу бліденьку центорію. А поряд – записані слова радості, почуті від свого супутника: «Життя минуще й тлінне, усе колись доведеться покинути. Залишаться лише спіймані миті щастя. Так, як зараз…»

Лугові броди

Уранці він покликав мене у «свої броди, на гостину до хащі». Себто до лісу. За садами, де починалася лугова воля, він роззувся й поклав шкарбуни в наплічник. І врочисто виголосив:

– Тут, де не чути півнячого крику, починається держава трав. І вступати до неї слід із чистими ногами й помислами. За звичаєм старовіку годилося б ще й скупатися в росі. Так чинили давні «лічці». Та ще брали на промисел ослінчик, збитий із дощечок дев’яти хвойних дерев. І ставали на нього коліньми, щоб зілля не тратило силу. Се мені відкрив Кукумир, великий травознай Алтаю. Він був єдиний, хто знаходив траву самтарин. Вона має всього чотири листки: жовтий, синій, черлений і багряний. Він носив її в шкіряній тайстрині на грудях і нікому не показував. Похвалявся лише орлиханом, що росте там, де паруються орли, з решток їхнього сім’я проростає. А коли осліп, казали, то напав і різдвяну траву, що дає велику удачу рибарям і помагає переплисти всяку бурхливу ріку… То був послідній волхв, що вікував у хащах, як замшілий пень. Забув і свої літа, і людську бесіду. Та я його розговорив, бо замолоду дістав добру школу фльори в румуна Джеордже Вадаску. У Трансильванії. Тож нам було про що погомоніти з тайговим дідом…

Від пряної мішанини пахощів каламутилося в голові. Квіття наввипередки бігло нам назустріч зі своїми ароматами, ревниво заглушуючи одне одного. Я йшов, як п’яний, у голові гуділи бджоли, сюрчали коники, тріщали деркачі. Але як він, мій поводир, орієнтувався в цьому кипінні звуків і пахтіння?! Ніби плив у травах по груди. Плив у точно вгадуваному напрямку. Знаходив те, що шукав: зовсім крихітні острівці непримітного зела чи взагалі кілька сором’язливо принишклих суцвіть. І уклінно схилявся до них. І мене вчив, як брати рослину, кожну по-своєму. Не було ні лопати, ні ножа, ніяких знарядь. Лише руки. Правда, для корінців він миттю зробив собі маленьку копачку. Розбив каменем знайдену кістку й осколком її розгрібав кореневище. Його пальці жваво, злагоджено ярмаркували в землі.

Він брів попереду з вербовим прутом, і пташки торкалися крильми його рамен. До мене їм діла не було. Я не витримав, щоб не поцікавитися, у чому річ.

– Бо ти їх не частуєш, – усміхнувся.

– Як це розуміти? – насторожився я.

– Видиш, я ступаю високо, збиваючи з отави комах і жучків, ще й ціпком помагаю собі – птиці й летять на поживу. І дякують мені.

У нього все було просто. А для мене дивно. Назбиране, перев’язане перевеслами з осоту, ми залишали в криївках, позначених віхою. І йшли далі, розчиняючись у запахущій імлі піднебесся. Ми потикалися то в один бік, то в другий, петляли спадами гори, спускалися в запрілі яруги. Заповітні трави водили нас якоюсь химерною, лише їм відомою мапою. Виглядало так, що вони, як і зорі на небі, посіяні тут, на землі, у такому ж гармонійному устрої. І старий на дух прочитував потаємний рисунок їхнього поширення. А я ходив за ним, як заблудле теля.

– Божиста днина, – втішно пояснював. – Трави тепер у високій силі. Спивають сонце й чують далекі хмари, підтягують з кореня густі воскові трунки. Тому й пахнуть так гостро і так далеко. Се перша ознака дозрілости. Найліпше брати траву в таку годину, коли сонце показує вуха.

– Що показує? – мені здалося, що я не дочув.

– Придивися з-під долоні: сонце гейби троїться.

І справді: обабоки розпеченого кола сяяли два блідіші німби.

– Коли сонце сховає вуха, прийде дощ, – сказав він. – До того маємо ще доста часу, проте будемо держатися хащі. На урізах підлісків і сирих балок надто тучно гучить мурава… Ти не ходи сліпма за мною, а виникуй і сам царинки самосівів. Колись же мусиш починати сю школу. Я теж колись устряв у неї, як Пілат у Біблію… Поважний Джеордже, мій милостивець у скруті, відкрив мені розуміння, що чоловік і трава – се одне сродне. Одним соком напоєне. І коли чоловік щось утрачає, то трава се йому верне. Бо якщо природа дає хворість, то має на неї і лік. І не родить вона пустий бур’янець – усе є трава Господня. І велика загадка криється в кождій билині, кожда росте за якимось призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту. Давні люди се знали, і звірі знають, і декотрі, що носять природу в собі, теж знають… Знатник Кукумир навчив мене «чалувати» траву. Як би се тобі донести в простоті? Дозвільні люди ходять шукати гриби, вистежувати звіра, виглядають помічне зілля. І не здогадуються, що має бути навпаки: гриб сам проявиться, звір сам прийде до людини, трава заклично запахне, відкриється. І так воно є, але не для загалу, що в жадобі й сліпоті розтоптує первісну світобудову. Се називається «чалуванням», перекликанням розумної природи з нерозумною, але такою ж живою, по-своєму мудрою…

– І цього може навчитися кожен? – хлопчакувато вимовив я.

– Кождий може сяк-так пізнавати знаки, видимі в товщі світу. Але тонкий світ відкривається мало кому. Лише тим, котрі не несуть йому ущербу, котрі знають закон міри й подільности. Закон вічности сього світу… Але я не доказав про науку відуна Кукумира. Він умів «витягнути» означену траву з буйної глушини