Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

Звідки ти знаєш про иншу душу?! Ніхто достеменно не знає про те, що може бути між двома. Якщо се правдиве, воно в кождого особливе… Не бійся, дитино, ні на кого не зважай, ніхто не в силах порушити чару вашого світу, крім вас самих… Маєш – тішся, не пали свічку з двох боків. І не мордуй його ревнощами й зізнаннями. У мовчанні більше чуття, ніж у клятьбі. Любов, знаєш, як і трава, – розквітає, гниє і всихає, щоб посіяти насіння нової любови… Любов не має смерти. Тіло тих, хто любить, смертне, а любов – ні… Ти не хвора. Хоча ні, ти прекрасно хвора. Таким мали б заздрити всі здорові… Іди з Богом і люби так, як каже серце…

Залишився один чоловік, хлопчакуватий, сміхотливий, що досі намагався всіх веселити, і тепер, коли розійшлися, не знав, як себе природно вести.

– Ти, виджу, не хворий, – обізвався до нього старий, – але чесно висидів цілий день. І заслужив вечерю з нами.

Чоловік, хихикнувши, перехилився за колоду й дістав клунки. Їх залишили хворі як віддарунок. Тут же він став розкладати прості селянські продукти. Світован кинув у мочило волову шкуру й розгатив гребельку. Скинув і замочив сорочку. Сам ступив у воду босоніж і вмився до пояса. По його похиленій спині, по очах, занурених у себе, я зрозумів, що був утомлений, як ніколи. Здавалося, він уже не має сил на бесіду, проте гостя слухав дуже уважно.

– Я не хворий, факт, – жваво говорив той, – зате хворий мій дараб, мій наділ під горою Гранкою. Родить добре там лише камінь, гори каменю збираю кожної ярі й кожної осені. Плугами вже орати мені не хочуть – лемеші гнуться, як бляха. Дванчастою мотикою бухаю кам’яницю. Копаю і плачу. А покинути не можу – вище в землі спрятані мої дідо й няньо. Вони з сього жили, а я мучуся. Заклятий терен. Заклятий дзвоном…

– Яким дзвоном?

– Церковним. Во врем’я оно, як говориться, була на плішині Гранки церквиця під дранкою. Вітри її рознесли. Дерево розтягли на загороди, а дзвін, добрий, мідний, залишився. Казали старі людкове, що твар Марії-Терезії була на ньому вибита. Дзвін хопилися стягнути волами в діл. І пробили підземну яму. Волів вирятували кіньми, а дзвін потав. До рана затягнуло його глеєм. Якраз посеред моєї парцели… Молодь цірить зуби – не розказуйте, діду, казки. А я знаю, що дзвін там. Чую його. Буває, після денної труднації задрімаю, як заєць, під бузиною і чую: «Гу-у-у…гу-у-у…» Прохоплюся – де? І ні звуку. А він, знаю, там… нудиться, тривожить ґрунт… Звиняйте, що я з такими фіґлями до вас прибився. Ви людей гоїте, може, знаєте щось зарадне й для землі…

– Посутньо кажеш, хлопе, – відповів старий. – Людське тіло із землі ліплене. Лишайся ночувати, а завтра обзоримо твоє кам’яне поле.

– Дякую файно, та я домашній челядник, у чужині не ночую. Збіжу собі холодком.

Він пояснив, як знайти його обійстя, і пірнув у темінь.

Нічна тиша замкнулася над нами. Місячні промені прямовисно впиралися в Ільків горб, ніби ссали ранню росу. Було тихо й спокійно. Я довго не важився порушити цей устояний мир згаслого дня.

– Як гадаєте, той чоловік справді чує щось? Цей знак надійний, що дзвін там?

– Знаків немає. Ми самі їх вигадуємо й прочитуємо. Але дзвін може бути в землі.

– Багато було сьогодні хворих, – сказав я, щоб якось закрити провислу тему.

– Хворих? Не знаю… Часом мені здається, що лише хворий може бути направду здоровим…

– Але здоровими хочуть бути всі.

– Так. Бо здоровля – то свобода. Здоровля і віра – найбільші дві свободи.

– А що тоді найбільша несвобода? – запитав я.

– Гріх, – притишено сказав він.

Тоді я ще не був готовий це зрозуміти. Але продовжив розпити.

– А як ті люди так дружно зібралися? Звідки вони знали, що ви готові прийняти їх?

– Волова шкура їм се звідомила.

– Яким чином?

– Дуже простим: шерстинки з неї стекли потічком у долину, і сільські жони, які полощуть цуря, вгледіли їх. Не пошлю ж я сорокою звістку, правда? Мушу обходитися тим, що є… Та ходімо вже до сну. Ми нині заслужили його.

Я теж підвівся. Я вже починав звикати до його нехитрої філософії: «Ніщо в сьому світі не дається просто так, усе треба заслужити».

Правда первісної оселі

І сонце сіяє, і мир Божий красен! – проголосив старий у розчахнуту шибу.

– Чудесний ранок! – вигукнув і я радісно.

– Ранок уже чудесний тим, що він приходить, – сказав Світован, набираючи в жменю води. Він уже перекусив і полоскав рот. Це він робив щоразу після їжі. Віддавався ритуалу сповна. Цю звичку він набув у абхазців, коли працював у заплавах Колхіди. Умивався, черпаючи з джерела долонею однієї руки. Останню пригорщу виливав на голову. Так, казав, умиваються на Кавказі. Звички світу, який він обійшов, прилипли й до нього.

Гори в самоцвітах крапель стояли, як скляні. Босі ступні просилися до трави – вона колола бджолиними жалами свіжості. Із землі парувало тепло, велике й пахуче, як стоги сіна. Душа поперед ніг рвалася в мандри.

І потекло наше збирацьке життя узвичаєним тором. У лугах і перелісках ми й далі вибирали манівці, неходжені місця. Я й раніше спостеріг, що він не любив битих доріг. І якось запитав його про це.

– А що на них знайдеш, коли й инші нічого не знайшли? На топтаній тропі трава не росте. Дорога постає під ногами того, хто йде.

Ми никали пустищами й знаходили те, що шукали.

На мочалистих вирубах брали астрагал – жовті й пухнасті, як курчата, квіти в гніздах таких же пухнастих листків. Астрагал помічний при недокрів’ї, бо має в собі повно заліза. Висушений аж дзвенить.

Зрізали чорну чагу з білих березових стовбурів. У тій крихкій чорноті – насмоктана сила дерева. Тому вона добра від безлічі недугів. Старий розповідав, що, коли промишляв полюванням на Далекому Сході, там замість чаю заварювали чагу. І в тих місцях ніхто не хворів на рак. І тут це останній порятунок для приреченого. Добрий лік і при переломах, при опіках, частих застудах, утомлюваності. Крім того, цей гриб плавно знижує цукор у крові.

На закрайках нашого озерця, куди ми спускалися в сонцежар на купіль, вибирали з води частуху – схоже на подорожник латаття з ріденькими віничками білих квіточок. Ця плекана баговинням трава не тільки лікує нирки, а й трощить на порох камінь у них. І оздоровлення проходить безболісно. До неї вдаються і при укусах скажених тварин. Але тільки в сухому вигляді.

Там же, у болітцях, винюпували ми дрібненьку жабину травичку, зрощену жабами. Її ще називають сушеницею болотною. Помагає при грудній жабі, розширює судини, знижує кров’яний тиск. Сам би я й не помітив її – така мізерна й непоказна. І взагалі, жабник трапляється дуже рідко, у цьому й цінність його. Бувало, мій травознай після довгих денних ходінь запарював собі сушеницю у відрі й ніжив ноги, підсипавши у воду жменю солі. При тому блаженстві аж лице його розгладжувалося: «Кожен з нас носить цілителя в собі, треба лишень помогти йому».

Подорожник (він називав його припутник) ми теж не обминали. Знайоме п’ятам з дитинства листя, зате яке пожиточне для всіх хвороб легенів, навіть сухот. А соком його, казав Світован, людину можна «цілком преобразити зовні». Якщо тривалий час ретельно втирати його в шкіру, то сховаються жили й глибокі зморшки, зникнуть плями, висипи й бородавки, а м’язи підтягнуться. Тіло обновиться, помолодіє. Споконвіку його користали для заживлення ран на полях і в походах. Проте коли я глибоко розтяв собі ногу на камені, старий не за подорожником потягнувся, а розжував розмарин, посолив і приклав до порізу. За ніч рана присохла.