Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

Стинали й виткий плющ, що дерся на дуби. Ліана ця досить отруйна, та в умілих руках зводить мозолі, жировики, чиряки, бородавки й коросту, чистить повітря. Добре плющ садити у дворі тим, хто слабує на легені. А потовчений на порох і настояний у холодній воді лікує ревму й «панську хвороту» (подагру). Це коли судоми викручують гомілки, німіють пальці і біль такий, як від гострих зубів капкану. При цьому ще дуже помічні кошача лапка, що справді нагадує м’яку подушечку котячої лапки, і вогонь-трава. Так її називають, може, тому, бо для мазі суху траву спалюють і змішують із маслом. Для тих, кого ломить у попереку, додають іще калган і дикий ірис, півники по-народному. Я бачив, як він робив таку мазь для голови колгоспу. Той привіз не тільки топлене масло, сало й олію на ліки, а й кошіль овочів, плетений бутель вина і навіть бляшану коробку халви. Цукру в нас не було, і відтоді чаї ми пили з халвою. «Почекай мало, – заспокоював мене старець. – Скоро буде яблучний мед».

Часом ми натрапляли на синильник. Його прямі й волохаті стебла були нам під груди й цвіли дрібними жовтими квіточками. «Зряча фльора», – поважно відмічав дід, посилаючись на свого румунського «направника» професора Джеордже. Той свіжим соком синильника лікував сітківку ока, за два-три роки повертав зір. Пізніше, у свою тайгову бутність, Світован підмічав, що тамтешні мисливці до поважного віку зберігають зіркість очей. А все від цієї трави, прозваної там усьмою. Немає в тайзі корінних людей з окулярами. Синильник і волосся відновлює, треба лишень мати терпіння. Правда, нове волосся буде темнішим. Панянки пальцем малюють собі його соком брови – так вони ростуть густішими.

Іншу знатну травицю – шоломник – відкрив йому лісовий відун Кукумир. І коли ми якось напали на неї в смерековому буреломі, старий поштиво зняв крисаню. І довго колінкував, визбируючи коштовні корінці. Увечері ми їх помили й дрібно порізали. Вони були жовті й незвично пахли.

– У чому їх сила? – поцікавився я.

– Це перша поміч для голови й серця. Мозок довго лишається ясним, а серце не спіткає напад, «гута», як тут кажуть. Ще вони знижують тиск крови. Плавно, крапля за краплею. А нерви злагодняють ліпше, ніж валеріана й собача кропива… Кукумир носив сей корінь на грудях.

Те ж саме гоїть і таволга. Її ми зустрічали часто – високу, з густими пахучими торочками суцвіття. Її заливають окропом на ніч і п’ють для укріплення судин, підживлення нервів, для доброго сну. Він багатьох учив робити такі прості, але навдивовиж помічні настої.

За хмелем далеко не треба було ходити – він лускатими китицями звисав із Ількової шопи. Хміль брався й на хлібну закваску, і на ліки від варикозних вен. Як для пиття, так і для примочок. Я чув, як утішно дякували лічникові, що за тиждень прийшло несподіване полегшення. «А чи я не казав: сподівайтеся й майте терпіння, – говорив він. – Лічіння – як і учіння. Той же труд».

З «лугових попасів» з лантухами трав несли ми щось і до столу. З озера – рибу, холодну й тверду, як крига. Подиву не було меж, як він ловив її. Нечутною, сторожкою нутрією сунув у воді, приплямкував губами – і риба з підбережин як зачарована сама йшла йому до рук. У хащових обродах «добували гриба». Він ніколи не називав їх у множині, поштиво казав – «гриб». Можливо, тому, що кожен гриб – не тільки поживна їжа, «лісове мнясо», а й ліки.

Чому білий боровик таке для нас смаковидло? Бо дає полегкість серцю й кріпить тіло, чистить кров. Маслюки помічні при головних болях, настоєм із них розтирають хворі суглоби. Дощовий гасить гарячку. Печериця чистить кровні протоки, гамує тиск. Груздь знімає гнійне запалення ока. Висушена веселка гоїть виразки, пролежні й укуси. Свинушка товста розкладає пухлини. Модринова губка добра при сухотах і жовтусі. Моховик загострює зір. Козляк нещадно бореться зі всілякою заразою. Жовчний гриб відновлює печінку. Опеньок розріджує кров і більше того – допомагає повернути пам’ять. А польовою порхавкою можна здолати навіть тиф…

Про рятівну потугу грибів він міг розповідати нескінченно. А про лисичку розповіді його взагалі звучали як пісня. Усю таємничу силу підземного царства вклав у неї ліс. А небо – снагу сонця. А камінь (лисички люблять крем’янистий ґрунт) – свою тверду чистоту. Ніяка земна парость не рівняється з нею по чистоті. Ніякий черв її не точить, хоча гриби для нього – перша лакомина. Лисички самі гублять черви в людині й усю іншу нечисть. Велику спомогу дають і при недокрів’ї, кишкових розладах, виснаженні, дитячій худобі й ожирінні дорослих. «Хитра» грибова лисичка сама знає, що кому треба лікувати.

– Хто часто їсть сі гриби, у того чиста, молода кров. Вони відмолоджують людину так само, як трава розмарин.

Мій направник таки знався на цьому. І ці знання були, як мовиться, на лиці. Він радо ділився ними, зауважуючи: «Мої приписи не для того, щоб подовжити старість, а для того, щоб довше залишатися молодим». Сам він таким і залишився в моїй пам’яті. Рухливий, легконогий, урівноважений, спраглий нових знань, скорий на жарт, гострий на слово, ясний розумом. Самособою наповнений, як невичерпне джерело, з якого мені тоді поталанило черпати.

Він не збирав гриби, він ішов на них, угадуючи запахи лісу, галявин, кущів. І гриби самі виходили на нього, самі давалися в руки, як даються гроші тому, хто вміє ними обертати.

…Частину грибів сушили на ліки, а інші смачно поїдали. На дальніх, кількаденних пленерах ми не раз пекли болотні сироїжки й рижики. Перші, казав старий, багатші на вітаміни за шпинат і помідори. А другі не менш поживні, ніж хліб і теляча печінка. Я легко вірив, бо гриби направду давали тілу легкість і невтомлюваність.

Обертаюся пам’яттю через пласти років і бачу нас – обвітрених до кісток, закурених димами й порохами, загублених у зеленому бескетті, лагідних і радісних. Десь за грядами гір прискорено гучать заводи й трактори, верстаються грандіозні плани прогресу, десь точаться війни народів, спалахують бунти верств і маніфестації за голодуючих. Голодних їжі й правди… А ми печемо на грабових патичках сироїжки, мружачись від лагідного димку. І біля нашого багаття примостилася своя тиха правда, яку не треба озвучувати. Правда первісної оселі, до якої весь час поривається душа. І тут своя особлива ситість, дана щедрою землею, – як дар, як радісна знахідка. І миротворний голос, голос умореного за день збирача, що лаштується на леговище з папороті:

– Усе на світі перемінне, братку. Нема такого горя, щоб його час із пам’яти не стер, нема такого болю, щоб його смерть не втамувала…

Він промовляє до мене. Мені це вже можна знати, бо вітри наших вольних мандрів стерли з пам’яті злобу вчорашнього дня. І давкий біль із грудини перейшов хіба в руки і ноги, що саднять і приємно ниють від постійної роботи й ходи. Звичний біль життя, біль служіння.

Усяка пташка своїм носиком живе

Якось, згадується, він сказав сумовито: «Може, ми народжуємося не один раз… Може, ми були вже на світі в подобі якоїсь животини. Інакше чому б мене так вабили птиці?!»

То була не проста цікавість до пернатого живого світу. Птахи «голосами хапали серце» й були для нього «найріднішим товариством і першими новинарями». Він знав, що зерно чіпко береться землі до прильоту ластівок, а тоді вже ґрунт стає вередливий; якщо зозуля часто кує ясними вечорами – на недорід; якщо