Мирослав Іванович Дочинець - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

горобці гніздяться з північного боку стріхи – на спекотне літо; жайворонок без угаву співає – на погідний тиждень; на Онуфрія соловей колосом давиться – треба починати жнива; на Тихона зозуля перестає кувати – треба завершувати жаття; жіночим криком «га-га-га!» можна принадити шуліку, а він принесе у двір прихильність неба; соловей співає цілу ніч – на гожий день; гусята рясно виводяться – на сите літо; ворони каркають на дощ, а пугач кличе «пугу» на ясну днину; дятел кричить до холоду; кулик лишає болото, бо тривке тепло чує; граки пасуться на траві перед моквою; журавель танцює на потепління; шпаки голос дають на нічний дощ; ластівки високо літають – на ясноту, низько на хмароту; горобці кушпелять порох – пополудні чекай сльоти…

У різних місцях птиці співають по-різному. Це залежить від пори дня і року, від погоди, від корму і навіть від вмісту води тієї місцевості.

«Усяка пташка своїм носиком живе», – любив казати. Ця «летюча мализна» складала для нього окремішнє царство під високим небесним шатром. Пригадую, як він зрадів, коли побачив невеличку вертку сіру пташину в нашому дворі.

– Принадився тишко. Видати, домно йому тут. Дрозд-омелюх, рідкісний пташок, прихильний до тиші. Ілько-баїльник знав, що робить, коли клав тут свою дідорню. Місце напродив свіже й тихе…

Баїльниками називав він характерників. Себе до них не відносив: «Вони зчаста слово з темноти беруть і виносять на світло, а я зі світла його несу в темноту. Від страждання – до терпіння. Від досвіду – до надії…» Не все я розумів, про що він говорить, але все більше здогадувався.

На нижніх луках траплялися нам ямки з гніздами, повитими корінцями й кінським волосом. З них спурхували жовтенькі пташки, схожі на горобців. І сіяли над травами свою нехитру пісню: «Сінь-сінь-сінь-сінь-сінь…»

– Вівсянка. Показує косарям добре сіно. Де гніздо в’є, там трави тучні. А чому її так називають, бо в зимі держиться кінського сліду, теребить у гної вівсяні зеренця. Се потя миле тим, що перше провіщає весну. Дасть голос – і сніг нараз починає чахнути.

За наших польових ночівель, коли залягали перші сутемки, не раз зісторонь долинало дивне муркотіння: «Уер-рер-р-р… ер-р…» Уривчасте й нетривке. Затим лунко хляпали крила. І більше нічичирк із того боку.

– От і дрімлюга вклався, час і нам до спання, – казав Світован. – Мандрову нічку відміряє ліпше за когута.

Ніч просто неба скресала в кліп ока. Її сиве імлисте охвістя дрібно сік знакомитий голос: «Те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке…» У поволоці світання на пні мріяв сірий голубиний обрис. Дедалі з нього вирисовувався сумирний крапчастий буруватий птах. «Те-ке, те-ке, те-ке, те-ке, те-ке», – жваво на щось показував він. Я з цікавості підкрадався – та що це? Птиця, зачаївшись, заплющила очі, дрімала. Я кидався, щоб схопити її, але вона в останню мить легко випурхувала з-під рук.

– Овва! – сміявся старий. – Сей лінивець бачить крізь сон. Спить на льоту, може помилешно сісти на горгоші корові чи на голову людині, зате лову непіддатний. Дрімлюга. Удень дрімає, а вночі стрімкий як стріла. Мушву гонить. Тому й увивається коло худоби, над якою комашня гзиться. Його ще називають козодой.

– Чому?

– Бо прихитряється підлетіти до козячого вимені й поцуцати молочка. І коза тому не перебаранчає. Може, через те, що в кутиках дзьоба його щетинисте пір’я і воно її лоскоче…

Розказав, що лінивий дрімлюга навіть гнізд не будує. Кладе два яйця на землю й дрімає собі на них. Пташата вилуплюються зрячі й оперені, мабуть, щоб менше мороки було з ними недбайливим батькам. Це птахи літа. З першим осіннім повівом збираються в дорогу до заморського тепла. А може, козине молоко вже їм гірчить пожухлою отавою?

У своїх оповідях про «лісове вікування» старий зронив якось фразу: «І призвичаївся я спати, як пищуха, стоячи». А перегодом показав мені й саму пташку – дрібненьку, вертку, з гачкуватим дзьобом. Вона зачепилася ним за волокно під корою, хвостом уперлася в край і так спала.

Під корою – її живлення, притулок і гнізда. Тому пищуху називають ще й підкоришником. Я бачив мудро складене гніздечко. На гілочках, упертих у стінки дупла, вив’язано волокна лубу, а вище – мох, пір’я, шерсть, кокони павуків. У ньому лежало четверо білих яєчок із червонуватими плямками. Оглядали ми й гніздо повзика, синюватого свистуна, що лазить по деревах униз головою. Воно було зліплене з глини, яку той змочує слиною. Та замазка така міцна, що каменем не розколеш.

– Клопітливе сотворіння. Чей, птиця зі Святого Письма – не сіє, не жне, а припасів на зиму має повні комори. Набиває тріщини в корі насінням клена, соняшника, конопель, горішками й сухими ягідками… Не раз і зі мною ділилася. Буває, у лісі ніякої поживи не надибаєш, – тоді йди на посвист повзика. Він тебе підгодує…

Коли Світован мусів збути роки відлюдником у диких хащах, нехитру науку виживання відкрили йому маленькі пожильці лісу. Передусім птахи. Їх він досконало знав і трепетно любив. Крихітна грудка з мозочком у сірникову голівку, а скільки природного глузду! Скільки снаги в добуванні, скільки радості для ока й вуха, користі для цілого світу!

Усяка пташка своїм носиком живе.

Дуже «домашня» птиця синиця, тримається свого обшару. А неволя для неї згубна. «Теплий» дрізд, що протяжно читає з вершка берези своє співоче письмо, тільце має таке гаряче, що обпектися можна. Від того аж задихається, мусить провітрювати легені. З цього виходиться розмірена, повільна пісня: «Фі-ліп, фі-ліп, чай-піть, чай-піть, вітью-вітью…» Деякі птиці весь час на виду, а гнізд їх не побачиш. Приміром, золотомушка. Вона його висновує з павутини й моху та ретельно ховає від сторонніх. Так само й костогриз, що має залізний дзьоб – на кісточки диких черешень. Щоб не перегріти яйця, плете гніздо нещільно, воно аж просвічується знизу.

З верховіть лісових падали на нас удари дзвінкого молоточка: «Тінь-тєнь-тянь-тєнь… Тєнь-тінь-тянь-тєнь». Клепав свою пісню крихітний ковалик.

– Його ледве зуздриш. Любить висоту. Хапає на кінцях гілок мотилів, хоча сам не більший за них.

Якось старий показав мені ковалика зблизька. Пташина зеленувато-рябого оперення мала цілком чорні ноженята, ніби направду замащені сажею в кузні. І тоненько тенькала язичком по наковальні дзьоба: «Тень-тінь-тянь…»

Усяка птиця не тільки носиком своїм жила, а й своїм співом. («Яким би пісним був сей світ, якби всі вони цівкали на один копил! Але світотворчий Мистець, сам лагідної вдачі, вирізнив кожду живноту своїм окрасом і своїм звучанням. І кождому людському племені дав иншу мову, щоб у ній само кохалося й чудувало братні народи. І земля-материзна всотує ту матірну річ, як дощ і сонячне проміння. І на тих теренах, де вона привільно й мудро звучить, там і благодаті більше. Бо мова – то незримий дух, що живе між землею і небом і пов’язує, кріпить сущі душі».

У нижніх луговинах, що переходили в ліщинні зарослі, у видкі місячні ночі слухали ми солов’їв. Слухали й мовчали кожен про своє. Бо грішно було стороннім звуком ламати ці райські мелодії, що наповнювали округу тихим ясним миром. І небо слухало їх, і ніч. З розповідей діда я вже знав, що це співають після клопотів із гніздуванням самці. Співають для самок, котрі сидять на яйцях. І ці серенади продовжаться до того часу, поки не вилупляться малі. Вони рано, ще до льоту, покинуть гніздо й підуть шукати в заростях свою дорогу, свою самку, свою пісню.

Соловей – птах-одноосібник, любить самотність. Як, зрештою, кожен митець. Вони пізно прилітають сюди (теж нарізно самці й самки) і рано, у поліття, відлітають, залишивши над осиротілими яругами, наче застигле тремке марево, свою пісню: «Фі-фі-фі-тьох-тьох-тьох-юліть-юліть-юліть…» У різних місцях, у різний час