Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

23

Так важко жити в цьому світі,

Так важко нидіти і вити,

 Любити когось, проклинати,

На власну душу не зважати.

 

 

                                  НОВЕЛА        

Три місяці тому.

- Як тут гарно! - каже Христя, озираючись навколо. - Це, ніби сон, казка.

- Так, тут надзвичайно, - продовжує Євген. - Бувши ще хлопчиком, я частенько сюди прибігав і любувався природою. Колись давно я тут зустрічав весну з батьком. Він мене взяв за руку і привів сюди.

- Як пташки співають! Я б тут назавжди лишилася, - вловлюючи носом повітря. - Яке тут повітря! Так пахне весною.

- Це і є вже весна. Дивись, то здається проліски видніються.

- Де?

- Он там.

- Де? Я не бачу.

- Ну, ось там. Підійдемо ближче. Бачиш?

- Ні. Може обійдемо річку.

- А справді! Можна обійти. Там дальше є міст.

- Почекай.

- Що таке?

- Поглянь, у річці риба плаває... мальок.

- Ага, я теж бачу.

- А річка, як світиться, переливається кольорами веселки.

- Ти так красиво говориш. Тобі треба бути письменницею.

- Ти також красиво говориш. Це в мене від тебе.

- Гарно, коли діти схожі на своїх батьків.

- Так, це добре. А я схожа на маму.

- На маму?.. Хоч може й так. Але трішки й на мене скидаєшся.

- Трохи і на тебе, але більше на маму. Мені це постійно люди|кажуть. Я колись цього не помічала, а тепер помічаю. У мене ніс її...

- Її очі, мов дві билинки серед ночі.

- Як гарно! Ану, ще щось скажи.

- Ні, я не хочу.

- Ну, чому? Скажи. Я люблю слухати, коли ти говориш віршами.

- Не зараз.

- Дивися, бруньки на дереві. Що це за дерево?

- Не знаю. Коли розпустяться листочки, то я тобі розкажу.

- О, який хитрий! Я тобі тоді теж можу сказати.

- Ми вже майже прийшли.

- Проліски!

- Де?

- Там.

- Ще тільки крізь землю пробиваються.

- Як то дивно!

- Що дивно?

- Природа дивна.

- Природа? Чому?

- Ти тільки глянь, як цей паросток виходить з землі. Яку він повинен силу мати, щоб пробитися крізь ці грудочки ґрунту.

- Он там вже квіточки є! Йдемо туди.

- Які гарні, мов те сонце, що нас зігріває і своїм промінням пестить.

- Так приємно грітися на весняному сонці.

- Мружити очі...

- І нічого не робити.

- Так.

- Треба трохи нарвати пролісків для мами.

- Ага! Вона буде приємно здивована.

Уже, хоч повільними кроками, іде весна. Що вона несе людям: синь неба, зелень, спів пташок... горе чи щастя? Що готує ця багатогранна сестра землі? У який колір уберуться дерева, з якою силою вони зацвітуть, коли прокинеться ведмідь, - вічні і безглузді запитання, які не тривожать людей.

Коло вікна Чуєвих чується свист. Із хати виходить Христина.

- Ти уже готова чи мені ще тут довго стовбичити? - кричить Василь.

- Я готова.

- То ходім. Я думав, що мені ще вічність прийдеться чекати.

- Ти чекав всього п'ять хвилин, з яких чотири хвилини курив сигарету, а хвилину викрикував перед моїм вікном.

- Для мене хвилина чекання - це вічність.

- Міг би зайти до мене. Поздоровкатися з моїми батьками.

- Чого б це? Мені що з ними свині пасти?

- Тобі разом сидіти з ними за столом, коли віддаватиметься їхня дочка.

- Їй не обов'язково чекати до червня, вона може і зараз віддатися.

- Дивись, чого захотів!

- Ну, не сердься на мене. Якщо вже так хочеш, ми можем вернутися і я з ними привітаюся.

- Не треба тепер. Уже пізно.

- Ніколи не буває пізно. Пам'ятай про це. Ти сьогодні така гарна.

- А ти це тільки зараз помітив?

- Ні. Просто мій язик не посмів таке сказати, оскільки закляк. Я просто не находив людських слів, щоб тобі про це сказати.

- Ага, я вже тобі повірила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍