Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

закружляли у дикому танці над їхніми головами. Кат підважив мечем віко і скинув його на землю. Пан лежав у домовині, як живий, писок мав бурячковий, вуста вишневі кривила посмішка.

Кат розмахнувся мечем і відрубав йому голову, кров вдарила догори червоним фонтаном, затраскавши круків, ті закричали розпачливо і полетіли до лісу. Підмайстер підняв панську голову за волосся і поклав її в ногах. Потім кат відрубав ноги і кинув їх там, де була перед тим голова. Одну відрубану руку примостив небіжчикові під голову, а другу під ноги. Тоді з підмайстром підняли віко, поклали на труну і забили великими цвяхами.

— А тепер, — гукнув кат, — поможіть нам висадити його на воза.

Люди нерішуче затупцяли на місці, ніхто не хотів навіть наблизитися до труни. Врешті парох із паламарем зголосилися та, коли взялися домовину піднімати, то не могли зрушити з місця. Мусили гукнути ще парубків, а ті, присоромившись, що старий парох мусить труну двигати, таки пристали до гурту, і щойно восьмеро висадили труну на воза. Громада розплатилася з катом, він цьвохнув батогом і віз рушив.

По дорозі кат наказав підмайстрові сісти на козли, правити кіньми та не озиратися назад, що б там не діялося. Сам він сів позаду домовини з мечем у руці.

Як тільки віз виїхав за Білогорщу, з домовини почулося жалібне скигління, а потім залунала і лайка, покійник почав гупати у віко. Кат вдарив тричі мечем по труні і гупання втихло.

Тим часом уже звечоріло, десь високо над головою знову закружляли круки, запискотіли кажани, а з лісу чулося пронизливе завивання, щось там тупотіло, аж тріщало галуззя, і голосно стогнало.

Та що далі вони від’їжджали, то все неспокійнішим ставав мрець. Кат мусив раз-по-раз вдаряти мечем. Підмайстрові мурашки по спині бігали, але він не озирався, хоча розумів, що діється щось дивне, бо коні уже вибивалися з сил і ледве тягли воза. Було таке враження, ніби віз дорогою усе важчав та важчав.

Незабаром коні й зовсім стали, а піна з них так і стікала. Хлопець шмагав їх батогом, але нічого не допомагало, віз не рухався з місця. Довкола вже була темна ніч, круки і кажани над головами наче оскаженіли, підлітали мало не до самих очей і з криком шугали знову у небо. А з лісу поволі сунулася якась непровидна темінь, нічого чорнішого їм у житті й бачити не доводилося. З домовини лунав усе гучніший гуркіт, мовби хтось молотом валив, а кат ляскав мечем, аж луна котилася. Підмайстер почав читати молитву, кат зиркнув на нього і теж приєднався, за якусь хвилю коні знову рушили з місця. Отак з Божою поміччю вони продовжували везти покійного пана, хоч і дуже повільно, бо коні таки частенько приставали.

Врешті кат вирішив, що досить з них тої муки. Вони саме виїхали на стару греблю, тут тік колись потічок і був став, але потік змалів, а став висох і перетворився на болото, вкрите ряскою та заросле по берегах очеретом.

— Отут йому якраз і місце, — сказав кат.

За плечима у підмайстра щось заскавуліло і заячало, гейби сто котів нараз скрутилися в одному клубку, і він не витримав, таки озирнувся. Господи! Те, що він побачив, не покидало його пам’ять ще багато років і мучило у снах. А побачив він цілу зграю чортів, що обсіли і труну, і воза, і звисали до самої землі цілими гронами. Кат лупив їх мечем, та це мало що помагало, бо чортів усе більшало і більшало.

— А бодай вас, шкуродери! — гаркнув він. — Забирайте його! Він ваш!

Що тут зчинилося! Чорти усією громадою вхопилися за домовину і ну тягнути її з воза. Чути було як розпачливо кричить покійник, як кидається у домовині, а чорти з реготом і вереском скинули труну на греблю, а тоді у болото, що тільки чавкнуло. За мить усе довкола вляглося, втихомирилося. Де й круки з кажанами поділися. На небі з’явився місяць і осяяв дорогу. Підмайстер перехрестився, цьвохнув батогом, і коні побігли, весело метляючи хвостами.

А панський замок з тих пір зовсім занепав. Жодна жива душа не важилася до нього зазирнути, він заріс кущами, а з часом розсипався і зник.

Мерці

Мрець-рятівник

У 1680 році сталася дуже дивна пригода, яка ще довгий час збуджувала фантазії львів’ян. В Мальчицях жив юнак Юраш, який був дуже богомільним і щоразу, буваючи у церкві, дуже ревно молився до Матері Божої. У цій церкві також частенько бувала юна дружина Бартоша Земкевича, Олена.

І сталося так, що молоді люди хоч-не-хоч, а інколи обмінювалися поглядами, у яких читалася зацікавленість, а подекуди й захоплення. І тільки й усього. Ніхто з них жодного разу навіть не спробував заговорити чи зробити якогось іншого кроку для зближення.

А однак їхні прихильні погляди не стали непоміченими для старого Бартоша. В серці його звила собі гніздо змія заздрощів і щодня мучила, боляче жалячи.

Врешті-решт його підозри про зраду дружини зайшли так далеко, що він вирішив знищити юнака. Для цього він власноруч написав до Юраша листа нібито від імені своєї дружини. «Олена» повідомляла юнака про те, що чекає його у себе такої а такої ночі. Чоловіка її у цей час вдома не буде. А до її балкону буде приставлена драбина.

Коли Юраш отримав цього листа, він спочатку неабияк здивувався, бо жодним словом чи жестом не зрадив своїх почуттів до одруженої пані. Звичайно, вона йому дуже подобалася і він би дорого віддав за те, щоб побачитися з нею, але хтозна чи сам би колись відважився її зачепити. Отже, він нічого не запідозрив і напередодні нічної здибанки став готуватися в дорогу.

Увечері Юраш осідлав коня і, коли під’їхав до міста та минав Гицлеву гору, раптом почув голос, який його кликав. Хто це міг бути? Довкола жодної живої душі. Та піднявши голову, побачив, що на горі стояла шибениця і на ній хтось висів. То був розбійник, якого повісили кілька днів тому.

— Пане Юраше! — гукав його голос. — Підніміться до мене, бо там, куди ви їдете, тільки я вас зможу врятувати.

— Хто мене