Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Якщо вони такі майстерні, то чого вони кланяються вам? Ви навіть не знаєте, як вони то роблять із чистою магічною силою.

Ракор відвів погляд у сторону, відчувши, як його вколов цей неприємний тон:

- Я дійсно не знаю цього, - посумнішав чоловічий голос. - Але ж я і вчу тільки п’ятий клас, - покосився він на хлопчика. – Я ще молодий вчитель, маю тільки один предмет. Думаю старші вчителі знають те, як безсмертні це роблять, - відвернувся від Хаола. – А мені… - видихнув. – Треба знати, як вас туману навчити та ще парі мистецтв. Мистецтво створення чогось із чистою магічною силою стоїть значно вище аніж туман, чи дощ… - підняв обидві руки та начаклував хмаринку, яка почала пускати краплі, що падали йому на коліна, під час руху возу.

Хлопчик покосився на викладача та винувато потупив погляд:

- Вибачте, вчителю… Я не хотів образити вас…

- Ти правий, але тон мені твій не сподобався. Мені кланяються безсмертні не тому, що я знаю більше за них, - подивився старший на дитину, - а тому що завдяки таким, як я, вони взагалі навчилися володіти магією. Без основ та чогось банального на кшталт дощу і хмар, яких вчать у першому класі, жоден безсмертний не став би безсмертним.

- У нас практичні заняття з хмаринок почалися тільки у третьому класі…

- І ви все ще вивчаєте теоретичні знання з того, які є хмари, де вони літають та взагалі який у них вигляд…

- Мені здається цих хмар, як зірок на небі… - знітився учень. – Вони ніколи не закінчаться…

Педагог ласкаво посміхнувся:

- Хмарологія закінчується десь у восьмому класі… - підповз до хлопчика та турботливо обійняв його, намагаючись втішити.

- Ще три класи цих хмар… - тужливо вдарився він головою у ключиці.

- А потім ви сконцентруєтеся на блискавці та плазмі… - поцілував його Ракор у тім’я.

- І тяжіння, і щось ще… - жалівся Хаол.

- Хіба ти не любиш нашу академію та наші мистецтва? – тішився вчитель.

- Люблю… Але ж не у такій кількості занять… - втупився він обличчям у білий халат, прикрашений блискавками.

- Хаоле… - ніжно посміхнувся старший, почавши гладити його голову та спину.

Повернувшись до академії, педагог узяв обидва кошики в руки, знищив самохідний віз та попрямував із хлопчиком кам’яними сходами нагору. Вихованець ніс із собою тільки велику помаранчеву рибу, яку він зовсім не хотів полишати, комусь віддавати та взагалі розлучатися.

Минувши широко відчинену браму, педагог кивком привітався із черговим вчителем, який приглядав зараз за нечисленними дітьми на подвір’ї.

«Майже усі роз’їхалися, - окинув Ракор поглядом усе навколо. – Хто на святі Сонця, а хто на річці. Тихо буде сьогодні-завтра,» - пішов із Хаолом до його кімнати, аби залишити усі придбання.

Вітрильник поставили на стіл біля стіни, нічник - у протилежний кут, неподалік від ліжка. Одразу начаклували піалу з водою, куди поклали насінину, та встановили її на підвіконня. Велика м’яка іграшка удостоїлася місця на постілі.

- Так, а тепер… - скинув вчитель руками, спонукаючи сповзти великі рукави ближче до ліктя. – Ліжко, - вказав на нього долонями, почавши за допомогою магії створювати на нижній його частині витягнуту напівсферу, що заколисувала б хлопчика, як на хвилях.

Хаол швидко витягнув з-під меблів свої коробки з речами та іншими іграшками. Щойно ліжко повністю перетворилося, позбувшись рідних для себе ніжок, учень заштовхав коробки під стіл та сів на край постілі, почавши гойдатися на ній, як на гойдалці.

- Хаха! – весело впав він на матрац, хитаючи меблі з боку в бік.

Як почувся звук биття ліжка об стіну, біля якої воно стояло.

- Варто трохи відсунути його, - прорік викладач та помахом рук посунув ліжко на десяток сантиметрів на себе.

У кімнаті стало ще тісніше.

- Може, - оглянув чоловік той невеликий прохід де він стояв, - зараз саме час практикувати розширення закритого простору? Тут тепер зовсім не розвернутися… - покрутився на місці.

Учень невесело подивився на педагога та обійняв свою рибу, чуючи, як він знову говорить про практику.

- М? – глянув старший на дитину.

Хаол відвів погляд на стелю, продовжуючи хитати ліжко, ніби не чув старшого.

Ракор ще декілька секунд очікував відповіді, однак вихованець ігнорував його, воліючи більше насолоджуватися придбаннями, а не слухати про навчання. Тож в якийсь момент вчитель просто видихнув, відвернувшись у сторону. Опустив очі до рослин, які все ще очікували свого місця у водоймі.

- Ходімо посадимо їх? – підняв чоловік квіти до себе, оглянувши їх стан.

- Ходімо! – енергійно підскочив хлопчик, залишив іграшку на постілі та вибіг до коридору.

- Таки чує мене… - провів його наставник поглядом.

- Вчителю! Ви знову гав ловите?

- Хаоле, - вийшов Ракор, прикривши за собою двері, - така фраза є зневажливою для вчителя.

- Вибачте, - винувато знітився хлопчик та сховав долоні за спиною.

- Вчителі нікуди не поспішають і не квапляться, - попрямував він до виходу, закликаючи із собою дитину. – Тож я не ловлю гав, а роздумую. Не кажи так більше. Особливо у академії. Якщо інший вчитель почує – насварить нас обох. Тебе, - поглянув на хлопчика, який йшов поруч, - за зневагу до старшого. А мене – за те, що я дозволив тобі так із собою розмовляти.

- Вибачте, - відвів він погляд у сторону і вниз.

- Добре, - подивився Ракор у кінець коридору. – Зараз сконцентруйся на тому де яку квітку ти хочеш посадити. Певно вони розростуться із часом, тож треба дати їм простір для цього. І треба не забувати за сонце. Біля ставка, здається, є доволі велике дерево.

- Там верба росте, вчителю, - виглянув Хаол з-під чола.

- Отже під вербою садити квіти не має сенсу. Їм там буде темно. Може покличемо вчителя Кайто, аби допоміг нам? – поглянув на учня.

- Нащо? – обурився той. – Хіба ми не зможемо посадити чотири квітки?