Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Розділ 10. Сайла

Наступні дні, я знову віддався тренуванням дівчини. Якогось так виходило, що більше частину часу віддавав Сайлі, ніж власним побажанням. Тому і нових проблем не виникало. Єдине, що мене тривожило – шепіт, який переслідував мене. Особливо під час сильних негативних емоцій. Йти в храм дізнаватися що за шепіт і що зі мною - не хотілось. Досі пам'ятаю реакцію Лукіса на мою темряву. Тому скріпивши зуби, тримав себе постійно в руках. Єдине, що я помітив, майже весь негатив зникав, варто було опинитися в обіймах гарненьких дівчат. І це наводило на деякі думки…

Системне ж вікно характеристик ніяк не змінилося, здавалося, що воно зависло на старих показниках. Теж саме стосувалось зв'язку з реальним світом – його не було.

Буваючи, лежачи на ліжку, крутив у голові своє минуле. Дорослішання, навчання, сестра, яка вічно ухилялася від усього, та попри все отримувала те, що хотіла. І згадував батьків, які стерлися з пам'яті, залишившись змазаним силуетом. Більшу частину часу вони пропадали у відрядженнях. Як казав батько: це все заради забезпечення сім'ї. Наче мотив я розумів, та все одно дратувало. А зараз так взагалі злило. Якщо вони були живі, то можливо і я б не опинився в такій ситуації.

Але їхня смерть немов показувала наскільки ж дорогоцінний час, який ми могли провести разом. Пам'ятаю, як Ліліт плакала кілька ночей, після звістки про їхню загибель. Через деякий час у мене з сестрою склалося негласне правило: не говорити про батьків. Якщо ми живемо без них, то краще й не згадувати...

І дивлячись в минуле, ця трагедія зробила мене тим, ким я є. Можливо, це була одна з причин, чому одразу після школи я спробував себе в гладіаторських боях. Лють боротьби та страх поразки чудово гасили будь-які інші почуття.

Так і віддавався спогадам, не маючи більшого, хоча хотілося поговорити з сестрою. Ми спочатку підозрювали «Атлантиду», думаю, Ліліт вже кудись з'їхала. І буде складно її знайти, навіть якщо знайду зв'язок з реальним світом… якщо…

Не дивлячись на те, що усередині клубочилися смуток і тривога, були і плюси. Усе знімало рукою, варто було зранку побачити мордочку вухатої дівчинки, що наминала кашу за обидві щоки. Можливо, тому я і продовжував жити тут далі, борючись з невідомістю.

- Чому ви довірилися мені?

Була пізня вечеря, ми тільки нещодавно повернулися до готелю. Як за заведеною традицією Баф та Неллі приєднувалися до нас, складаючи компанію. І поставлене запитання крутилося в мене в голові від самого початку тренувань.

- Кхм, - Баф поперхнувся, адже Сайла сиділа поруч зі мною. Попри те, що вона вже засинала, вушка нагострила, почувши запитання. Адже це стосувалося її напряму. - Як би тобі це...

Коваль довго думав, розгладжуючи бороду, а потім усе ж кинув погляд на Неллі. Та одразу відповіла:

- Через твоє ставлення до неї.

- Мр?

- У Намії, незважаючи на більшу вільність простих жителів, багато хто не хоче йти проти впливових сімей. Але не ти, - Неллі задумливо дивилася на свої руки, не усвідомлено стискаючи кулаки. - Ти навіть не змінив свого ставлення, коли дізнався хто вона і проти кого пішов.

- Я ж незнайомець...

- А ти думаєш, ми не встигли про тебе дізнатися? - з усмішкою Баф пригубив пиво. - Про тебе досить багато хто чув: переможець вурдалака, старанний найманець і...

- Досить, - я встав з-за столу і кивнув на Сайлу. - Укладіть її спати.

- А ти куди? - збентежено запитала Неллі, бачачи, як я рушив на вихід.

- Хочу прогулятися.

Було вже темно, проте пройтися не завадить. Вулиця освітлювалася ліхтарями на каменях зі світлою магією. Повітря свіже, літо неохоче поступалося своїми правами осені. Те що, сказав Баф, було зрозуміло. Для такої сім'ї за ніч дізнатися про мене інформацію не так уже й складно. Але от решта... чутки до мене доходили. Тому і коли хтось згадував про моє минуле – мене вибивало з колії та дуже сильно злило.

 Хочеш не хочеш, а почуєш історію про темного карашця, що згубив загін, щойно вступивши до нього. Або накликав на село біду у вигляді розбійників, просто пройшовши повз. Чи розсварив загін, виконавши з ними місію. І багато ще дивних чуток. Не вистачало тільки почути, про те, що я збожеволів. Рятувало тільки те, що мало хто знав мене в обличчя.

- Усе нормально? - несподіване запитання від патрульного, що проходив повз, збило з думки.

- Так, просто задумався, спасибі.

- Краще не стирчи тут, пізно вже.

І трійка вояків пішла далі. Схоже, людина, що стояла посеред дороги і дивилася в темне зоряне небо, - це щось таке, що вибиває геть зі звичайного. Тому відійшов ближче до будинків.

Повертатися не хотілося. Тривога, що гризла мене останнім часом, тільки посилилася. А тавро чорного кота, який приносить тільки невезіння, лише добивало. Знову втупився в зоряне небо. Згадалася прогулянка з Флорою і подальші події, на грудях стало тепло. Чогось інші жінки не викликали в пам’яті стільки тепла, як вона. Нажаль, не факт, що я знову її зможу побачити...

- Братане, все ще налагодиться! - з провулка вийшла компанія напідпитку. І один із мужиків одразу звернув на мене увагу.

- Знаю, - я натягнув усмішку, кивнувши.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍