Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 18. ч.1

Тарас допив свій чай і зацікавлено дивився на мене. В його очах загорілася легка усмішка, коли він запитав:

— Так що ж ти задумала, Інно? Ти говориш, що я можу тобі допомогти, але що саме ти маєш на увазі?

Я лише загадково всміхнулася, ухиляючись від прямої відповіді.

— Я поки що не можу сказати. Як прийде час — ти все неодмінно взнаєш, — відповіла я, намагаючись не видавати свій план. Хоча в мене було таке відчуття, що він все одно здогадувався, що це стосується Дениса.

Тарас кивнув, але не намагався наполягати. Між нами запала тиша, яку він не поспішав порушувати. Ми просто сиділи, і я помітила, що в його погляді більше не було тієї напруженості, що була раніше. Він здався трохи спокійнішим. Можливо, це було пов’язано з тим, що ми нарешті змогли нормально поговорити, залишивши наші минулі образи позаду.

— Добре, Інно. Я не буду тебе більше допитувати. Сподіваюся, що все у тебе вийде так, як ти задумала. Якщо що — я тут, ти завжди можеш на мене розраховувати, — промовив він, встаючи з-за столу.

Я теж піднялася, проводжаючи його до дверей. У голові було стільки думок, що я ледве стримувала хвилю почуттів, які переповнювали мене. Ми попрощалися, і коли я зачинила за ним двері, в кімнаті запанувала тиша, така несподівана і різка.

Годинник показував чверть на дванадцяту. Час готуватися до сну, але думки про Дениса не давали мені спокою. Поки стелила ліжко і приймала душ, думала про розмову з Аллою Олегівною і ревнощі вкотре посилились. Що Денис робить у цей момент? Чи думає він про мене, і чи розуміє, як багато він значить для мене.

Якраз коли я зручно вмостилася в ліжку і розмістила подушку під голову, мій телефон ожив мелодією вхідного дзвінка. На екрані висвітлився відеодзвінок від Дениса. Серце застрибало в грудях від хвилювання, і я одразу прийняла виклик.

— Привіт, моя красуне, — промовив він, і я помітила, як його очі світяться ніжністю навіть через екран телефону.

— Привіт, — відповіла я, відчуваючи, як моє хвилювання поступово переходить у тепле почуття радості. — Я так рада тебе бачити.

— Я теж, — промовив Денис, і його голос був спокійним та ніжним. — Як ти?

— Як я?... — я трохи задумалась, як би краще відповісти, не видаючи свого справжнього стану. — Нормально. А ти як?

— Сумую за тобою, Інно, — зізнався він. — Хотів би бути зараз поруч із тобою.

Його слова розтопили моє серце, і на мить всі мої ревнощі й сумніви наче розвіялися.

— І я теж сумую за тобою, Денисе. Ти навіть не уявляєш, як мені важко тут без тебе, — сказала я, стримуючи легке тремтіння в голосі.

Він всміхнувся, і ця усмішка здавалася таким далеким, але водночас таким близьким промінчиком тепла, який зігрівав мене крізь екран.

— Не хвилюйся, моя принцесо. Завтра побачимося. Я постараюсь вирішити всі справи швидко і бути з тобою якомога частіше, — його голос був таким переконливим, що я майже повірила, що все дійсно буде добре.

Ми продовжили розмову, і я намагалася не показувати йому свою тривогу і ревнощі, які продовжували крутитися в моїй голові. Він розповідав мені, як у нього справи, запитував про мене, але я все одно відчувала, що є щось, чого він не каже. Це було як тонке відчуття, наче щось підступне чекало свого моменту.

І от в цю мить я почула стукіт у двері в його номер. Він обернувся, глянувши на двері, і моє серце завмерло.

— Хвилинку, — сказав він, трохи нервово всміхнувшись. Я спостерігала за тим, як Денис підходить до дверей і відкриває їх.

Аж тут у кадрі з’явилася вона — моя мама. Вона ввійшла до кімнати, усміхаючись, явно не помічаючи мене на екрані. Холодні пальці ревнощів миттю стиснули моє серце.

— Вибач, мені потрібно завершувати, — швидко промовив Денис, повертаючись до мене і роблячи вигляд, що все в порядку. — Завтра побачимось в офісі, добре?

— Добре, — ледь чутно промовила я, але всередині вже наростала хвиля емоцій. Він швидко завершив дзвінок, і екран телефону згас, залишивши мене в темряві власних думок.

Лежала кілька хвилин, тупо дивлячись у стелю, намагаючись прийти до тями після побаченого. Ревнощі, образа, страх — усе змішалося, заполонивши мене з головою. Завтра побачимось... Але чи буде це "завтра" таким, як я собі уявляла?

Зранку я прокинулася з відчуттям тяжкості. Розмова з Денисом залишила гіркий післясмак, а образ мами в його номері переслідував мене всю ніч. Я не могла перестати думати про їхню поїздку, про те, що вона там, з ним. Всі сумніви, ревнощі та тривога знову піднялися на поверхню, і я ледве могла зібрати себе до купи.

Важко зітхнувши, я встала з ліжка і почала збиратися на роботу. Настрій був кепський, і ніщо не могло його покращити. Навіть одяг здавався незручним, а кава — прісною. Всі думки були лише про одне: що відбувається між Денисом і моєю мамою?

Доїхала до офісу на автоматі, ледь помічаючи дорогу. Коли зайшла у свій кабінет, вирішила зробити собі міцну каву, щоб якось зібратися з думками. Але тільки-но я взяла чашку, як двері різко відчинилися, і до кабінету увійшла мама.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍