Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

Яка нісенітниця!

І Меріо тому найяскравіший доказ. Я бачила його минулої ночі. І він явно не роси перебрав. Пам'ятаю, що він ледве перебирав ногами, і якби не друзі, які тримали його попід руки, то він просто звалився б посеред дороги.

- Ти маєш такий вигляд, ніби об'ївся мухоморів, а не прийшов із вечірки, - пробурмотіла я.

Він хмуриться.

- Ти мариш, жінко? Ти забула, з ким розмовляєш?

- Це ти забув, принц Меріо. Чи хочеш ще раз зустрітися з моєю магією?

Меріо намагається схопити мене за руку, але раптом злякано кліпає, почувши низьке і люте гарчання Шрама. Він тут же забуває про мене, показує пальцем на вовка і починає реготати.

- Почекай... Там справді вовк? Чи в мене знову галюцинації?

Він виглядає не просто хворим. Він виглядає божевільним. Мені раптом стає моторошно. Щось підказує мені, що його різкі, хаотичні рухи, дикий сміх, піт, що котиться струмком, - усе це ознаки наближення агонії.

- Це не галюцинація, Меріо. Це справжній вовк.

Я обережно відстороняюся, переконуюся, що він не звалиться з табурета і знову поспішаю до грядок із рослинами.

Одну рослину я зриваю, повз іншу байдуже проходжу мимо. Сподіваюся, чуття мене не підведе, і я зможу зварити правильне зілля. Зупинившись біля сердечника, задумливо озираюся на принца. Мені здається, що за останні п'ять хвилин його шкіра трохи позеленіла. Боюся, у нього залишилося не так уже й багато часу. Зриваю листочок і поспішаю в лабораторію.

Вдома цю гримучу суміш я кинула б у казанок із медом і поставила б на вогонь. Але в мене немає ні казанка, ні вогню, ні, тим більше, меду.

Я просто все дрібно подрібнюю, складаю в кухоль, залишаючи в руці одну гілочку розмарину. Роблю глибокий вдих і заспокоююся.

- Я даю життя цьому еліксиру, - тихо бурмочу, витягуючи з розмарину життя.

Листочки скручуються і в'януть, життєва сила, що має трохи пряний присмак, проникає в мене, змішуючись із моєю власною магією. Я із захопленням відчуваю, як магія всередині мене спершу завмирає, наче щось живе, потім починає пульсувати, розтікатися, проникаючи в кожну клітинку. І нарешті, хлинула через долоню у створену мною суміш.

Затримую подих, коли бачу, як під дією моєї магії каламутна суміш стає прозорим еліксиром яскраво-зеленого кольору. Я невпевнено принюхуюся. Запах мені не знайомий, але пахне правильно. Але чи можу я довіряти своєму інстинкту, коли справа стосується магії?

Я озираюся на Меріо. Він швидко згасає. Цілком можливо, він не доживе до повернення Оука. Він мав рацію - його час, схоже, спливає.

Я повинна спробувати.

Повільно я виливаю густу суміш у чашку. Води додала рівно стільки, щоб її можна було пити. Меріо втомлено дивиться на мене, коли я простягаю йому чашку.

- Ти збираєшся вбити мене? - шепоче він. - Так ти хочеш помститися мені?

- Не говори дурниць, принце. У мене є справи важливіші, ніж убивати тебе.

Я підношу чашку до його губ.

- Пий. І не смій скаржитися на смак.