Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

24

Близько тридцяти секунд я збентежено дивилася йому вслід. Потім близько хвилини посилала прокляття на його голову: за те, що він такий непослідовний - то різкий, то майже ніжний, то холодний, то усміхнений. Ще хвилину вмовляла себе, що мені начхати на ельфа, на його трони і ... що він абсолютно мені не подобається.

І взагалі, у мене купа справ: щоденники прочитати, рослини полити, світ врятувати. Точніше, навіть три світи - Позамежжя, Середньозем'я і, нарешті, Світ під Сонцем.

Дорогу до оранжереї я знайшла дуже швидко.

Оук зустрів мене, обдарувавши широкою посмішкою, за якою блиснули гостро заточені, схожі на ікла звіра зуби. Я подивилася туди, де мали бути його вуха, але крім копиці волосся, яке дивно стирчить на всі боки, нічого не побачила. І ось питається в задачці, він теж - ельф? Якщо ні, то хто він такий? А якщо «так»... то в мого Хейяна такі ж гострі зуби?

Ця думка займала мене досить довго.

А тут ще Оук помітив вовка, і геть забув про те, що ми збиралися займатися магією. Як результат - марно проведені за роздумами кілька годин.

Коли Шрам, розпустувавшись, з'їв якийсь особливо рідкісний паросток, Оук раптом згадав, що настав час обіду.

- Моя Королева, сходимо-но ми зі Шрамом за їжею. Сподіваюся, ви не встигнете за нами скучити.

Але Шрам розсудив по-іншому, влігшись біля моїх ніг. І Оуку довелося піти одному.

Немов знехотя я взялася за щоденник Алісії. У якийсь момент навіть захопилася описом давно відомого мені ялівцю. Хто б міг подумати, що він згубно впливає на фейрі, позбавляючи їх можливості літати. Я втупилася в простір, намагаючись уявити собі, як саме вони це роблять - я маю на увазі, літають. Які тільки картинки я собі не малювала.

Від дурних думок мене відволік Шрам, який несподівано стрепенувся. Він тихо загарчав, втупившись у двері.

- Шрам, що... - я завмираю.

Притулившись до одвірка, стоїть Меріо.

Цього мені ще не вистачало!

- Ну треба ж! Тепер ти виглядаєш, як справжня королева, - Меріо вимовляє слова невиразно. Волосся принца скуйовджене й прилипло до хворобливо зблідлих щік. - Коротаєш свої дні з бур'янами, а не з людьми.

- Рослини не нападають на мене, на відміну від людей.

Я повільно закриваю книжку, борючись із бажанням втекти, або, навпаки, підійти до нього й оглянути. Йому, вочевидь, потрібна медична допомога.

Усе ж, я обираю третій варіант - залишитися на місці. Втекти і залишити його без допомоги я не можу. Але й підійти до нього не можу себе змусити - хіба мало, що утне цей ельф.

- Не можу не погодитися, - він пихкає і, відштовхнувшись від одвірка, робить крок.

- Тобі потрібна допомога, - кажу, поглядаючи йому за спину. Куди це Оук запропастився?

- Мені потрібен Оук. Де він?

- Скоро буде.

- А де Поппі?

- Не знаю, - я знизую плечима.

- Що матуся, що її синок. Вічно їх не знайти, коли потрібно...

Я нічого не відповіла, з побоюванням дивлячись на те, як Меріо дістався до одного із завалених паперами столів і з явними труднощами видерся на табурет. А сама подумки зробила нотатку: виявляється, Поппі - мама Оука! Хто б міг подумати! Вона виглядає молодшою за свого сина.

Я бачу, як судома пробігає по обличчю Меріо, роблячи його симпатичну фізіономію просто потворною.

- Тоді як щодо прийняти допомогу від королеви? - я повільно, з побоюванням підходжу до нього.

- Можна подумати, що я дозволю тобі торкнутися мене, - каже він, але не робить жодних спроб піти.

Меріо тупо дивиться на мене. Його очі схожі на тьмяні скляні намистини. На лобі та скронях з'явився піт. Мені не потрібно торкатися його, щоб відчути, як його тіло пашить жаром.

Я знаю, як лікувати хвороби людей. Пам'ятаю, мені достатньо було подивитися на людину, щоб зрозуміти, які саме трави потрібні, щоб вилікувати її. Зараз же переді мною сидить ельф. І я не знаю, що в його випадку буде ефективніше - трав'яна настоянка або ж порція магії.

Чи наважуся я використати свою магію саме зараз? Дуже заманливо. Я обходжу його, обережно принюхуюся. Той запах, що я відчула, мені дуже не сподобався. Не можу сказати, що саме так пахне хвороба. Але ж він не людина, він - ельф. У них більш прохолодні тіла, за характер узагалі мовчу...

- Ти прокинувся хворим? - запитую, а сама прямую до горщиків із рослинами. Тут головне не показати свою невпевненість. Покладуся-но я на свою інтуїцію.

Він усміхається і хитає головою. Спирається ліктями на стіл.

- Отже, це сталося пізніше?

- Ти така здогадлива, - морщиться він і опускає чоло на руки.

- Можеш згадати, що відбувалося після того, як ти прокинувся?

Опинившись навпроти горщика з розмарином, я раптом відчула, як запах хвороби, що буквально в'ївся в мої рецептори, став слабшим. Ну що ж, ризикнемо. Сподіваюся, розмарин не позбавляє ельфів магії.

- Багато чого було пізніше... - глухо бурчить ельф, уткнувшись обличчям у стіл, - учора ввечері, сьогодні вранці, колись... я втратив лік часу. Він вислизає з моїх рук... життя... ах, чорт забирай, усе це.

У його словах немає жодного сенсу, це схоже на маячню. І це мене по-справжньому лякає.

- Меріо, скажи мені, що в тебе болить?

- Усе, - він фиркає, піднімає голову, щоб подивитися на мене, і знову впускає її.

Я підбігаю до нього і кладу руку йому на плече.

- Не чіпай мене, людино.

- Припини, - кажу трохи м'якше.

Мені зовсім не соромно, що якась частина мене тішиться через те, що він страждає. Але я з дитинства готувала себе до того, що лікуватиму людей. І саме це змушує мене прибрати отруту з голосу і перестати зловтішатися.

- Не пручайся, і я спробую допомогти тобі.

- Та що ти причепилася до мене, жінко? Уся справа в вечірках. Занадто багато випивки, ось і все.

Я ледь не фиркнула. Наші казки завжди стверджували, що ельфи - чисті та світлі створіння. Деякі навіть переконували, що п'ють вони нектар і їдять квітковий пилок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍