Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

Стрес, можливо. У однієї з пацієнтів Офелії щоразу, коли їй доводилося спілкуватися з кимось поза її командою, починалася кропив’янка.

Вона повертає сканер до аптечки й сідає навпроти нього у своєму кріслі.

«Ми закінчили з цим?» вимагає він.

«Ще ні», — каже вона. “Я хочу поговорити.”

«Здається, ви вже почули багато усього», — бурмоче він, його нога тремтить від нервової енергії.

«Чи відчуваєте ви, що надто хвилюєтеся тим, що роблять або думають інші?» питає вона.

Стиснувши щелепи, Берч дивиться кудись у іншу точку кімнати, ігноруючи її.

Ну гаразд. «Ви бачили або чули речі, які не можуть бути реальними?» Це ризик, вона вже надто сильно тисне, але вона повинна знати. «Іноді це може представлятися як хтось, кого ви знаєте, або це можуть бути просто чужі голоси у вашій голові».

По Берчу прокочується посмикування, наче спазм усього тіла. Потім він повільно встає, нависаючи над нею, стиснувши кулаки з боків. «Для вас це гра?» — запитує він низьким і скрипучим від гніву голосом.

Офелія трохи відступає в кріслі, затиснута між образою та інстинктивним пульсом страху. «Ні, звичайно, ні. Я просто намагаюся з’ясувати, чи ви небезпечні для самого себе чи…

«Ви отримуєте від цього задоволення?» — наполягає він, підступаючи ближче. Вона не може піднятися, не зіткнувшись з ним. «Своїм хворим, збоченим розумом, який ти трахаєш?»

Офелія дивиться на нього. «Про що ви…»

«Так, ви знаєте». Похмура усмішка тягне його обличчя. «Ви вклали це лайно в мою голову тими довбаними ремінцями». Він тикає вказівним пальцем у скроню, відкриваючи жахливі червоні сліди подряпин на зап’ясті. «Тепер ви хочете, щоб я поговорив про це».

«Що… я не…»

Берч швидко наближається до неї, і вона відкидається на спинку стільця, поки її спина міцно не притискається до пластику.

«Що?… Що ти не робиш?» — повторює він більш високим глузливим тоном, височіючи над нею. «Мені просто вперше за багато років приснився той різник, розбитий череп мого брата і його мізки на довбаній підлозі, а ви тут зі своєю «новою системою»?» З його рота летить слина, яка теплою краплею потрапляє на її верхню губу. «Я бачу, як мій брат кричить мені з-за меж будинку, благаючи мене про допомогу, і це збіг?»

У її вухах дзвенить, високе скиглення від паніки й розгубленості, наче свердло у її мозку.

«Я не… розумію», — нарешті вимовляє Офелія крізь сухі губи, її язик як мертве лушпиння на дні рота.

Берч нахиляється, спираючись на підлокотники її крісла, тримаючи її на місці й вискалюючи на неї зуби в усмішці. Вони рожеві. Поки Офелія спостерігає, з його ясен у шов між передніми зубами проступає кров.

Що за біс?

«Тобі подобається ламати людям голови. Так само, як твоєму старому. Ну, не зовсім так?» Він стукає закривавленими кісточками пальців по черепу. «Мій досі неушкоджений».

Її горло стискається, закриваючись щільніше, ніж уявне сімейне сховище Бреїв, яким усі так одержимі. Її легені бунтують у грудях, намагаючись набрати повітря.

Це не… Він не може… Ніхто… Я не можу.

Її шок, мабуть, видно на її обличчі.

«Можливо, це ми маємо ставити запитання вам, докторе Брей, — кидає він. Вона намагається не здригнутися від запаху розпеченого металу й поту, що виходить від нього, бризок слини й крові по її шкірі. «Ви чуєте голоси? Бачите людей, яких немає?» Він знову передражнює її. «Якщо хтось і становить небезпеку для нас, то це ви».

Берч нахиляється ще ближче, і вона відвертає обличчя, її серце шалено калатає, виконуючи татуювання у грудях. «Ти думала, ніхто тебе не впізнає?» Він дихає на її шкіру. «Я впізнав тебе, щойно Северин отримав твій профіль, Ларк Бледсо».

Хоча ім’я вимовлене різко і пошепки, воно, здається, відлунює в усій кімнаті, а не лише в її голові.

Берч ​​з огидою штовхає стілець. «Ти схожа на свого батька».

17

Це було давно.

Коли Офелії було шістнадцять, у перший семестр в академії Маршан-Брайтон, коли вона вийшла на перерву з сумками в руках, до неї на тротуарі підійшов чоловік.

Пізніше вона дізналася, що він був перспективним журналістом-стримером. Вона припустила, що він старший брат одного з інших студентів або навіть асистентом на підхваті. Йому було близько двадцяти років, темне пальто, червоно-білий смугастий шарф М-Б на шиї.

Тягнучи сумки, вона пройшла повз нього, навіть не глянувши, її увага була зосереджена на тому, щоб знайти машину, яку пообіцяла прислати бабуся, серед інших машин, що стояли на узбіччі.

«Ларк», — почувся позаду неї чоловічий голос. ((жайворонок, прим. пер.))

Її серце на мить зупинилося, коли вона знову почула це ім’я, вона спіткнулася, її нога зачепилася за нерівну ділянку бетону і вона упала, сумка й рюкзак розлетілися в обидва боки разом із її дорогоцінною орхідеєю, тією, яку вона воскресила від смерті, після того, як хтось викинув її у коридор. Тепер фіолетовий глазурований посуд був уламками, розбитими навколо неї, а ніжні білі листочки орхідеї були понівечені від шарпання по землі.

Чоловік кинувся до неї, простягнувши руку, щоб допомогти їй підвестися. «Це ви», — сказав він, присідаючи біля неї.

Усе ще лежачи на землі, вона відсахнулася від нього, серце калатало в її грудях, наче у тварини, що шалено бажає втекти, але її руки й ноги заніміли.

— Філд Бледсо, — переможно продовжив він зі схвильованими блакитними очима. «Кривавий Бледсо - твій батько. Я шукаю тебе чотири роки! Усі думають, що ти мертва, але я не вірив. Я знав це!»

Її однокласники, які кружляли по тротуару, прощаючись один з одним, чи чекали батьків, почали помічати. Почали витріщатися.

Чоловік торочив щось про транспортні квитанції, записи з камер безпеки, неправильну вагу вантажних трюмів і незаконні приміщення для холодного сну. Тоді він нарешті, здається, помітив, що вона не відповідає.

Він втягнув повітря крізь зуби. «Вибачте. Мені шкода. Я вас налякав. Слухайте, я не хочу нічого поганого». Він невинно підняв руки. «Мене звати Алекс Лінлі. Я працював над цією історією з тих перших чуток після того, що Террітаун зробив незаплановану зупинку на Голіафі, після чого прокотилася новина про Кривавого… — Він зупинився. — про інцидент, — ніяково закінчив він.

Рух удалині привернув її увагу. До її полегшення, Самсон (це було несправжнє ім’я), один з приватних охоронців її сім’ї, виліз з машини десь попереду та кинувся до них. Яскраво-блакитне світіння активного QuickQ в його оці підказало Офелії, що він з кимось спілкувався — швидше за все з її дядьком.

Чоловік озирнувся через плече й побачив Самсона, що мчав до них, і встав з блідим обличчям.

— Усе гаразд, міс Брей? Я принесу ваші речі. Чому ви не сідаєте у машину?» — говорить Самсон якось втішно й загрозливо водночас.

Коли