Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Маршал гадав, чи зможе Сет існувати без цього інституту, з яким уже давно став одним цілим. Вигнання перетвориться на смертний вирок. Надто жорстоко! Утім, Сет мав би подумати про це, перш ніж плямувати добре ім’я психо­аналізу. Іншого виходу не було: Маршал мусив проголосувати проти нього. Але ж Сет був його психоаналітиком… Чи вдасться йому уникнути слави жорстокого батьковбивці? Це важко. Дуже важко.

Натомість його майбутнє в цьому інституті видавалося безхмарним. Він був настільки впевнений у своїй беззаперечній лідерській позиції, що переймався тільки тим, щоб якомога швидше дістатися омріяної вершини. Маршал був однією з ключових фігур, які потрапили до інституту ще в сімдесятих, коли зірка психоаналізу почала згасати й кількість претендентів значно знизилася. У вісімдесятих і дев’яностих маятник хитнувся в протилежний бік і охочих пройти семи- або восьмирічний курс побільшало. Таким чином в інституті сформувалася бімодальна вікова структура: «стара школа» — поважні вчені мужі під керівництвом Джона Велдона, які об’єдналися проти Сета, і «новачки» (серед них були й колишні практиканти Маршала), які стали повноправними членами спільноти два чи три роки тому.

У своїй віковій групі Маршал не мав конкурентів — двоє перспективних колег його віку раптово померли внаслідок ішемічної хвороби серця. Саме ці наглі смерті й спонукали Маршала вдатися до фізичних навантажень, аби покращити стан своїх артерій, що страждали від малорухомого способу життя. Утім, у нього таки були реальні суперники — Берт Катрелл, Тед Роллінс і Далтон Сальц.

Берт був приємним чолов’ягою, якому, щоправда, бракувало політичного чуття. Він скомпрометував себе участю в проектах, що не мали жодного стосунку до психоаналітики, особливо терапевтичною роботою з пацієнтами, хворими на СНІД. Тед був абсолютним слабаком: його підготовка до роботи в галузі психоаналізу тривала одинадцять років, і всі знали, що він отримав свій диплом тільки тому, що його наставники страшенно втомилися і їм було його шкода. Далтон останнім часом настільки захопився проблемами навколишнього середовища, що колеги вже не сприймали його серйозно. Коли він прочитав свою ідіотську доповідь, присвячену аналізу архаїчних деструктивних фантазій стосовно навколишнього середовища (щось на кшталт зґвалтування Матері-Землі та сечовипускання на стіни нашої планетарної домівки), перша реакція Джона Велдона була такою: «Ти серйозно чи просто знущаєшся з нас?» Далтон стояв на своєму і зрештою, після того як усі галузеві видання відмовилися публікувати його доповідь, опублікував її в юнґіанському журналі. Маршал знав: усе, що треба робити, — це чекати й не припускатися помилок. Ці три клоуни прямували до поразки самостійно, не потребуючи його допомоги.

Утім, амбіції Маршала передбачали для нього щось більше, аніж ректорство в Інституті психоаналізу «Золоті ворота». Ця посада стане своєрідним трампліном, який виведе його на національний рівень — можливо, його навіть оберуть головою Міжнародної асоціації психоаналітиків. Час настав: президентом МАП ще ніколи не був випускник університету Західного узбережжя Сполучених Штатів.

Однак не обійшлося без заковики: Маршалу були потрібні публікації. Ідей йому не бракувало. Маршалу саме трапився цікавий випадок: один із його пацієнтів у межовому стані мав брата-близнюка — шизофреніка без жодних ознак межового стану. Цей випадок, поза сумнівом, мав стосунок до теорії дзеркала і просто-таки просився на папір. Ідеї Маршала щодо природи первісного гріха й натовпу, який спостерігає за стратою, можуть призвести до суттєвого перегляду основ теорії. Авжеж, Маршал розумів, що ідей у нього хоч греблю гати. Проблема полягала в іншому: він не вмів утілювати їх на папері, його недоладні слова й речення нагадували кульгання.

Отоді і з’явився Ернест. Останнім часом він страшенно дратував Маршала своєю незрілістю, імпульсивністю, непохитною впевненістю в тому, що психотерапевт має бути «справжнім» і відкритим. Непросте випробування — будь-­якому супервізору вже давно урвався б терпець. Однак Маршал мав причини бути терплячим: Ернест володів непересічним літературним талантом. З клавіатури його комп’ютера спурхували виключно вишукані речення. Ідеї Маршала в Ернестовому викладі — це була б непереможна комбінація! А тому йому треба було навчитися трохи стримувати свого учня, аби його зарахували до інституту. Відтак буде нескладно вмовити Ернеста спільно працювати над статтями для журналів і навіть книгами. Маршал встиг посіяти «зерно сумніву», всіляко перебільшуючи проблематичність вступу до інституту та важливість його власної підтримки. Ернест буде безмежно вдячний йому до кінця життя. До того ж він був дуже амбітний, тож Маршал не мав жодного сумніву: Ернест матиме за честь стати його співавтором.

Діставшись будівлі інституту, Маршал кілька разів глибоко вдихнув холодне повітря, аби прочистити думки. Сьогодні треба бути напоготові: цього вечора тут вируватиме битва за владу.

Джон Велдон, високий, поважний чоловік трохи за шістдесят, рум’яний, з ріденьким волоссям та довгою зморшкуватою шиєю, на якій випинався досить великий кадик, уже стояв за кафедрою у кімнаті, заповненій книжками. Це приміщення водночас слугувало бібліотекою і конференц-залою. Маршал роззирнувся, і йому здалося, що сьогодні тут зібралися всі. Звісно, за винятком Сета Панде, який уже мав тривалу розмову з представниками підкомітету і якого попросити не приходити на це засідання.

Крім членів інституту, тут були троє студентів-кандидатів, підопічних Сета, які наполягли на своїй присутності під час розгляду справи. Справа була безпрецедентна. Вони дуже ризикували: якщо Сета звільнять чи виженуть або ж якщо він втратить статус інструктора-психоаналітика, усі роки аналітичної роботи під його керівництвом зійдуть на пси і їм доведеться починати все спочатку з новим інструктором. Усі троє відверто заявили, що відмовляються переходити до іншого куратора, навіть якщо це означатиме відмову в зарахуванні до інституту. Також точилися розмови щодо створення окремого інституту. З огляду на це, керівний комітет зважився на надзвичайно суперечливий крок — дозволив їм бути присутніми на засіданні без права голосу, сподіваючись, що їхня лояльність до Сета зрештою похитнеться.

Щойно Маршал сів на своє місце в другому ряді, як Джон Велдон (скидалося на те, що він чекав саме на появу Маршала) постукав лакованим молоточком по кафедрі, закликаючи всіх до тиші.

— Кожен із вас добре поінформований щодо мети цього позачергового зібрання, — мовив він. — Сьогодні ми маємо вирішити серйозну, напрочуд важливу проблему стосовно звинувачень у бік одного з провідних спеціалістів нашого закладу — Сета Панде. Ми маємо дійти згоди щодо того, як нам діяти, якщо це взагалі можливо. Як ви вже дізналися з листа, спеціальний підкомітет ретельно вивчив кожне з цих звинувачень, тож я гадаю, нам варто відразу перейти до результатів.

— Лікарю Велдон, як щодо порядку здійснення процедури? — вигукнув Террі Фуллер, нахабний молодий психоаналітик, якого зарахували до інституту рік тому. Сет був його аналітиком.

— Слово надається лікарю Фуллеру, — з цими словами Велдон звернувся до Перрі Вілера, сімдесятирічного й почасти глухого психоаналітика, який виконував обов’язки секретаря інституту й вів протоколи засідань.

— Чи можемо ми взагалі розглядати ці «звинувачення» за відсутності Сета Панде? Судовий процес in absentia[16] не тільки суперечить моральним нормам, але й порушує нормативно-правові акти інституту.

— Я вже говорив із лікарем Панде, і ми дійшли згоди, що для всіх зацікавлених буде краще, якщо засідання відбудеться без нього.

— Поправка! Це не ми, а ви, Джоне,