Ксю Бадб - Закохана В Диявола, Ксю Бадб

Він знову втік від мене, поки я спала. Що ж, я колись цьому чоловіку за його втечу зламаю ноги. Але це буде потім. Посміхаюся від цієї думки та йду в душ. Мені потрібно трішки заспокоїтися та розслабитися. З душу виходжу в гарному настрої. Я одягаю халат, спускаюся вниз, щоб попити чаю, а можливо навіть поснідати. Та мене дивує тиша. Якось занадто тихо. 

Не те, щоб сказати, що тут завжди було максимально шумно. Чи постійно ходили люди. Ні. Але зараз я не помічаю нікого. Ні домашнього персоналу. Не чую жодних розмов охоронців за вікнами. Хоча завжди якісь звуки були. Це все занадто підозріло. Чи, можливо, я стала занадто підозріливою? Що ж, усе може бути. Можливо, я себе накручую, звісно. Але мені якось неспокійно. Я повертаюся в кімнату по пістолет. Та вже пізно. На ліжку сидить Шательє. Отже, настав час. В якийсь момент почала вірити, що цей час ніколи не настане. І все зможе забутися. Але ж ні. Не з цим чоловіком. І не в цій ситуації. 

- Готова, Єлизавето? 

А що я можу йому відповісти? Навіть зараз, коли ми з Девідом сформували наш план, мені страшно, що щось може піти не так. Мені страшно, що Шательє може дізнатися правду, дізнатися про наш план. Що як він не довірить мені стріляти в Девіда або щось подібне. Я сподіваюся, що все буде так, як ми запланували. Я вірю в це. Я хочу в це вірити. Та все ж може бути по-різному. 

- Готова. - Він дивиться на мене в халаті і запитально підводить брову. - Зараз лише одягнуся. 

Він виходить з кімнати. Я перевдягаюся та спускаюся вниз. 

- А де люди Девіда? 

- Їх нейтралізовано. - У значенні Шательє - убито. Від цього мені стає боляче. Скільки загинуло невинних людей від того, що двоє чоловіків ведуть боротьбу за бізнес. Неприємно це усвідомлювати. А ще більше неприємно усвідомлювати, що я стала частиною цієї гри. 

— Що  ми будемо робити далі? 

Він повертає на мене погляд та показує на вихід. Я знаю, що він не відповідатиме на мої питання. Він ніколи на них не відповідав. Мені завжди доносили лише ту інформацію, яку вважали потрібною. А більше я не повинна знати. Звісно ж, навіщо його зброї знати якісь деталі, якщо я повинна виконувати накази і не задавати до них питань. 

Я виходжу, підходжу до авто. Він приїхав не сам. У цьому я не сумнівалася. Тіла охоронців також не бачу. Я все-таки десь глибоко в душі сподіваюся, що можливо їх просто вивезли звідси. І слово «нейтралізували» не означає «вбили». 

— Сідаю в авто, — його голос звучить наказово, як завжди. Але я звикла. І зараз це переживу, як переживала раніше. 

Не встигаю сісти в авто, коли поруч помічаю полум'я. Дім Девіда загоряється. Його підпалили. Груди боляче стискаються. 

- Не може цього бути. - Я шепочу дуже тихо, але Шательє помічає, що мої губи ворушаться, і запитально дивиться на мене. 

- Я просто цього не очікувала. 

Намагаюся зберігати спокій у тоні, щоб не підвести Девіда і не зруйнувати наш план. Він закочує очі та сідає поруч. 

- Ти не повинна хвилюватися. Твій будинок цілий. 

Дивно, що він мою в'язницю називає будинком. Хоча й в'язницею називати це також складно. Я дійсно там пожила 16 років. І, можливо, це не будинок дитячої мрії. Та все ж у мене була своя кімната. Було тепле ліжко. Був одяг. Звісно, це не одяг принцес, але одяг доволі гарний та звичний. Я їла смачні страви. А також могла проводити час на спортмайданчиках. Хоча хотілося б проводити час із друзями. Ходити в кіно, малювати принцес та мріяти про зустріч з принцем. 

Останнє стало реальністю. Я зустріла принца. Зовсім не такого, як мріють інші дівчата. Але все ж таки цей принц гідний. Вартий багато. Вартий навіть того, щоб за нього померти. 

Ми під'їжджаємо до будинку, в якому я провела 16 років, і виходимо. Я збираюся йти до своєї кімнати, та Шательє мене зупиняє. 

- Не так швидко, Єлизавето. Зразу сюди. 

Він показує рукою на підвал. Я знаю, що відбувалося в тих підвалах, тому в якийсь момент моє серце зупиняється. Невже він справді про все догадався і зараз мене чекає катування, щоб я зізналася? Що ж, він добре мене виховав, і я точно нічого йому не розповім. 

Я йду спокійно, начебто мені немає чого хвилюватися. Хоча хвилюватися дійсно є чого. Особливо, коли ти йдеш у підвал, а за тобою заходить кілька охоронців. Там мене зустрічає ще одна жінка. Несподівано. Її раніше ніколи не бачила. 

- Еліна зараз зробить тобі легкий макіяж, щоб ми відправили пану Сореро фотографію. 

Гример. Видихаю. Вони вирішили залякувати Девіда тим, що поб'ють мене. Це не страшно. Головне, щоб вони не захотіли зробити це реалістичніше і справді не прийшли з  кулаками. 

Поки жінка малює мені синці, я сиджу і думаю про те, чи вдасться мені втілити все, що ми запланували. Чи не промахнуся я. Ось цього я боюся найбільше. Звісно, я ніколи не промахувалася. Та зараз на кону стоїть надто багато. Коли ми закінчуємо на мені, рвуть одяг та саджають на стілець. Прив'язують руки до нього. Що ж, виглядає все надто правдоподібно. Роблять декілька фото і я очікую, що буде далі. 

Шательє не затримуючись і хвилини, махає своїм охоронцям, щоб вони відпустили мене і виходить з підвалу. Я виходжу через кілька хвилин, піднімаюся в спальню та змиваю грим. 

Згадую і думаю, що вже через добу вирішиться наша доля. Вирішиться все наше майбутнє. І чи буде воно спільним, я не впевнена. Я не впевнена, що Девід захоче продовжувати щось із людиною, яка його зрадила. Але я хочу одного: щоб він переміг, щоб я перемогла в цій війні. Щоб ця людина назавжди зникла зі світу. Я впевнена, що наше місто без нього стане кращим. Та що там місто? Світ без нього стане кращим. У цьому сумнівів немає. 

До мене ніхто не заходить до вечора. І ввечері я залишаюся сама. Мені хочеться зателефонувати Девіду. Та я знаю, наскільки це небезпечно. Я знаю, що кожен мій крок тут відстежується. І будь-який контакт із Сореро може мати наслідки. Летальні наслідки для нас обох. Тому я намагаюся заснути. Але це мені так і не вдається. Уранці я не виходжу снідати. Тому  десь ближче до обіду одна з покоївок приносить мені їжу. Мовчки, як завжди. Вони ніколи не кажуть нічого. Не запитують. Вони взагалі неначе роботи. Я намагаюся засунути в себе хоч шматочок тосту, але мені це не вдається. Випиваю каву, дуже гірку. Я не пила кави раніше. До того, як моїм завданням стало знищити пана Сореро. І зараз кава — це мій життєдайний напій. Точно така кава, яку завжди пив Шательє. І гірка, і пекуча. Як і все моє життя. 

Ближче до вчора, в кімнату заходить один із помічників Шательє і каже мені зібратися. Час настав. Мені складно. Я виходжу та сідаю в авто. Шательє немає. Значить, він уже на місці. 

Ми під'їжджаємо до тієї самої будівлі, де не так давно я Девіду зізналася в коханні. Це також було заплановано. Не те, що я зізналася в коханні, а те, що все відбудеться саме тут. Саме на цьому даху. Помічаю, що авто Девіда вже стоїть. Отже, мене привезли пізніше. Ми піднімаємося, і охоронець притримує мене в тіні. Якраз в той момент, поки чоловіки розмовляють. 

Я не чую детальну їхню розмову, але бачу погляд Девіда, який шукає по сторонах мене. Шательє впевнений, що він шукає мене тільки через те, щоб впевнитися, що зі мною все добре. Але я розумію, що він спостерігає за всім іншим. 

Я стою і намагаюся тримати емоції. Мені потрібно залишатися холодною. Розум не повинен затьмарюватися жодними почуттями. Інакше пів міліметра, і життя Девіда закінчиться від моєї руки. А цього не повинно статися. Тим паче не сьогодні. Та й ніколи. Я не хочу стати вбивцею чоловіка, якого кохаю. 

Коли мене кличе Шательє, я виходжу,  і з мого обличчя зникають ці емоції. Я думаю зовсім про інше. Як колись мене навчили. Абстрагуватися. 

Зараз я абстрагуюся від цієї ситуації. Абстрагуюся від того, що розповідає Шательє. Абстрагуюся від погляду Девіда і того, як емоції, почуття до мене виражаються на його обличчі. Мені потрібно думати про щось зовсім інше. Коли він до мене звертається, я сухо відповідаю. Стараюся мовчати, тому що боюся, що мій голос надломиться і Шательє щось запідозрить. 

Та коли Шательє піднімає пістолет та наводить на Девіда, моє серце зупиняється. Невже він вирішив сам його вбити? Але ж попередній план був не такий. Хоча в цього чоловіка все може змінюватися. І зараз мені стає справді страшно. 

Та Девід переводить погляд на мене. І цього руху достатньо, щоб Шательє вирішив, що буде набагато жорстокіше, якщо  пана Сореро уб'ю саме я. Він повертається до мене та дає пістолет. 

Ось і настав час. Я видихаю та цілюся. 

- Один точний постріл. І правила зміняться. Лізі, один точний постріл. 

Наводжу пістолет. І коли вже готова натиснути на курок, з рота Девіда вилітає фраза: 

- Я також тебе кохаю, янголятко. 

Моє серце завмирає. Рука починає тремтіти, та я натискаю на курок. Натискаю більше з несподіванки, ніж від того, що готова. І дуже боюся, що промахнулася. Мені дійсно страшно що куля зайшла в серце або в якийсь життєво важливий орган. 

Девід падає. І я стримуюся з останніх сил, щоб не кинутися йому на допомогу. Бо якщо все ж таки я не помилилася, тоді йому точно не жити. А так є шанс. Я сподіваюся, що з ним усе гаразд. Що я не промазала, як і завжди. 

Шательє повертається і мовчки показує мені на вихід. Він іде першим, я йду за ним. Не повертаюся. Знаю, що за мною стежать охоронці. Знаю, що вони не підуть по тіло, бо їм це не потрібно. І дуже сподіваюся, що Давид усе-таки не приїхав сам і десь поруч є його люди, які встигнуть його вчасно врятувати. І від цього залежатиме, чи чекає на нас подовження, чи я стану людиною, яка вбила коханого чоловіка. 

У якийсь момент, поки ми спускаємося, мені хочеться повернутися і перевірити, чи все-таки Девід живий чи ні. Але я не можу цього зробити, тому що Шательє йде занадто близько до мене. І якщо я навіть зараз вигадую версію, навіщо мені потрібно повернутися на дах, він здогадається, що щось не так, і відправить... когось із своїх охоронців. А ті, якщо запідозрять, що Сореро не мертвий, допоможуть йому відправитись на той світ.