Володимир Худенко - Дим

Вона, як виявилось, вже сходила з водієм до багажного відділення і забрала їхні сумки. Автобус же якраз завівся і рушав.

Антон підбіг до сестри і хотів було забрати в неї сумки, але Лара не оддала.

– Не так! – гримнула вона. – Возьми за одну ручку… А та дармоедка пусть вторую тащит, я зачем, спрашивается, ее с собой взяла?

– Затем, чтобы встретить Антона и Иру… – кинула Юля, легко вхопивши другу сумку і закинувши її на плече.

– Нет, – категорично одрізала Лара, і Юля засміялась.

Вони так ото і йшли – Юля трошки попереду, Антон із Ларою, а Іра з самою лише пляшкою мінералки слідом.

– А куди ми йдемо? – немов оговтався Антон.

– До машини, – пояснила Лара.

– Ти на машині приїхала?

– Так.

– Аби нас забрати?

– Ну а як?

– Ларо, тут два метри до дому! – пирхнув Антон. – За чим ото бензин палити?

– Нет, – спокійно мовила Лара. – Вот мы сейчас отнесем ваши сумки пешком, а потом я пешком же вернусь за машиной, так будет гораздо проще. Неси уже.

Іра позаду тихенько приснула – Лара з Антоном навіть кепкували однаковісінько.

* * *

Машина дійсно стояла на парковці коло придорожнього магазинчика – сірий «фольксваген», такий округлий, Антон не розумів їхніх марок, та й узагалі ще мало бачив іномарок.

Юля заходилась відкривати багажник, а Лара з Антоном опустили свою сумку на асфальт, і Лара, широко розставивши ноги, розслабила плечі та втомлено закотила очі, немов ото спортсменка після якої силової вправи.

– У вас там что, бомба? – спитала вона в Іри, тицьнувши пальцем на сумку.

Та засміялась і мовчки подала Ларі пляшку з мінералкою.

Лара допалась до пляшки і дудлила важкими ковтками, закинувши голову назад.

– От ваша митниця, певне, так само вирішила, – кинув Антон, підкурюючи цигарку.

– То что надо, – Лара закупорила пляшку і повернула Ірі. – Здорово обшманали? – спитала Антона.

– Та ні, не те щоб аж, але… – він махнув рукою і затягнувся.

– Как вообще дорога? – спитала ще сестра.

– Більш-менш, – похитав головою Антон.

– Сейчас отдохнете немного на даче… – кивнула Лара, забираючи в Юлі ключі і обходячи машину. – Мы что-нибудь по-быстрому вам соберем покушать и отдохнете часок-другой. Потом вечером метнемся в Смоленск, ага? Там поедим нормально где-нибудь, погуляем, заберем Игорька и сразу сюда, ага? Извините, мы как-то так на чемоданах, – вона мляво всміхнулась. – Еды-то в доме полно, но… я, как обычно, ничего не готовила.

Вона винувато всміхалась, але видно було, що вже з головою поринула в звичні справи, клопоти, плани та розплани. І говорила сама з собою, нічого вкруг не бачачи.

– А Ігор в Смоленську? – спитав Антон, ідучи до машини.

– Да на службе ж, карьерист проклятый, с самого раннего утра, – Лара одчинила передні двері і обперлась ліктями об дах машини. – Вызвали его, – вона скривилась. – Не-ну… вот это у нас теперь называется медовый месяц, да? Отпуск, да? – спитала в Юлі.

Та лишень всміхалася.

Тоді Лара печально глянула на Іру, перевела погляд на Антона і мовила ніжно, проникливо:

– Господи, как я рада, что вы приехали! Вы даже не представляете… Ну, садитесь-садитесь, быстрей, ну же! – повела рукою, знов зробившись радісною та безтурботною.

Вони й всілися так, як стояли – Лара за кермо, Антон поруч із нею спереду, Іра за ним позаду, а коло неї Юля. Виїхали на ту ж саму трасу федерального значення, але тут же, проїхавши по ній метрів двісті, повернули вліво в селище і пірнули в алейку з низьких лип та американських кленків – в’їхали, значить, в селище ДРСУ-1.

Селище те складалось із вузеньких рівних заасфальтованих вуличок та однотипних білих цегляних будиночків з однаковісінькими зелененькими парканами, під’їзними доріжками, невеликими господарськими будовами з червоної цегли на задніх дворах та типовими клумбами попід вікнами. Лише біля декотрих будинків були високі шиферні забори з важкими металевими воротами. Ті забори з воротами з’явились у селищі років скількись тому, і Антон у минулий приїзд був спитав Лари, кивнувши на двійко таких:

– Ото там не хохли живуть?

– А как ты узнал? – здивовано вирячилась вона тоді.

– Секрет фірми, – тільки й мовив на те Антон, байдуже махнувши рукою.

Цього разу Антон на диво швидко пізнав і під’їзну доріжку, і їхній будиночок під низькорослою берізкою. Берізка, майже як вдома – подумалось йому. А мо’ це вже і є його дім? Він уявив, як вітряної осінньої ночі, може, стоятиме на цьому дерев’яному ґаночку і слухатиме шурхіт підв’ялого листу… Не хотілось нині про це думати, справді не хотілось.

– А тітка Женя тут чи в Смоленську? – спитав він у Лари, неуважно занурений у власні невеселі роздуми, і тут же зрозумів, що бовкнув зайвого.

– Маман изволили отбыть на юга! – дзвінко розсміялась Лара, немов нічого такого в його питанні і не одчувши. – На второй же день после свадьбы, ты представляешь? И главное – ездит все в Крым, в какой-то один санаторий на южном берегу, в Ялту, кажется. Они все, видите ль, на суставы свои жалуются. Ты представляешь? А я уж думаю: с чего это вдруг, не курортный ли там роман? – вона знов дзвінко розсміялись.

Вони підкотились до ґанку.

Антон роззирнувся по клумбах і трошечки спохмурнів. Бозна, що там за роман, а от чого се тітка зірвалася з місця на другий день доччиного весілля, він, здається, в принципі розумів. Скоріш за все, тітка Женя просто не хотіла з ним, Антоном, перетинатись. Років десять тому йому би таке й на думку не спало, років п’ять тому він би таку думку одігнав, а нині от все більше до неї схилявся.

Насправді тітка ніколи прямо не виказувала своєї неприязні до Антона. Навпаки, у кожен його приїзд вона виявляла стриману турботу, що при її твердому, грубуватому характері було заледве не чудом. Останнього разу, ото вже років зо п’ять тому, Антон якось приїхав зі Смоленська сам, рейсовим автобусом, оставивши жінок – Іру та Ларису в місті, бо йому вже обридло таскатись за ними хвостиком по всіляких магазинах та подібних пам’ятках народної культури. Тітка Женя, як виявилось, також прибула зі Смоленська на дачу раніше і кинулась лаштувати Антону щось перекусити, він відмахувався, і вони зійшлись на тому, що удвох попили чаю з солодкими кукурудзяними пластівцями вприкуску. Це все виглядало вкрай ніяково, але при цьому і якось до болю зворушливо. І він, Антон, міг згадати ще кілька таких от випадків із життя, та ж навіть і в армію тітка