Володимир Худенко - Дим

Але все ж він відчував до себе приховану неприязнь із її боку. І справа тут була насправді не в ньому, а в його давно покійному отці. І ще Антон стовідсотково був упевнений, що покійний його отець навряд чи й справді так вже чимось образив сестру за життя. Просто образив він діда, себто вже свого батька, і того дійсно образив смертельно, і відтоді, з тих бозна-як далеких часів пролягло між їхніми сімействами щось на зразок лінії фронту, чи хоча б кордону, і так уже вийшло, що тітка Женя опинилась по той бік сієї межі, а він, Антон, і його покійна мама – по сей. І лише Ларі вдалося цей глухий бар’єр між їхніми сім’ями порушити, причому вийшло те в неї якось до смішного легко й невимушено, немов і бар’єру того ніколи не існувало, а то вони всі лиш собі його видумали.

І, до речі, ні він, Антон, ні Лара до сих пір не розуміли, що ж за страшна чвара там вийшла у Антонового батька з їхнім дідом. Вірніше, вони знали, звичайно, що це була якась найнікчемніша сварка на побутовому ґрунті, підігріта гарячим норовом Антонового батька і непохитним же норовом діда. Але чи то була така вже страшна образа? Певне, за давністю літ вона померкла і згасла, розсіялась у тьмі минулого, і ото остався від неї їдкий дим чи й сам його противний присмак – прихована неприязнь тітки Жені, перебільшена, успадкована від покійної мами Антонова боязка пересторога од того…

Ну що ж – нема тітки Жені й нема. Мо’ воно й на краще.

Але що там хоч у Лариного благовірного за служба така цілодобова?

Ну хай, то розберемось.

* * *

Юля з Ларою удвох занесли їхні сумки на веранду, а тоді Лара прудкенько шмигнула на кухню, Ірина за нею. Антон ще провів Юлю до Токаревих, вони й подиміли удвох, поки йшли. Будинок Токаревих був такий самісінький, як і дача тітки Жені, навіть фундамент пофарбований у такий самий зеленкуватий колір, і стояли ж вони ледь не впритул – одразу за під’їзною доріжкою висився ріденький паркан округ клумби Токаревих.

У тих Токаревих, правда, ніяких квартир у Смоленську не було, і ото вони так і жили собі в Талашкіно – батько, дядя Миша, працював весь вік у ДРСУ, а покійна їхня мати варила обіди у шкільній столовій селища. Вмерла вона рано, ще як Юлі було років десять, захворіла на звичайний цукровий діабет, і якось так неждано-негадано згасла на очах у розгубленої сім’ї, усього за якісь два літа. І дядя Миша став сам виховувати дочку. Ні на кому він не оженився аж до сих пір, а розказувала Лара, що якось, ще як Юля вчилась у старших класах, то приводив він у дім одну молодицю, з дорожнього ж управління, смоленську. Ну і пожили вони так із півроку, і молодиця з’їхала. Юля розказувала Ларі, а та ж Антону, що молодиця мала в’їдливий норов і причепилась за щось до Юлі, мо’ вона й винувата була насправді, та не в тому річ. Молодиця розкричалася, а Юля перебалакувалась завзято, що й гріха таїти – ревнувала трошки батька до його нової пасії. Ну вона, Юля, щось таке їй і бовкнула при тій розмові, щось таке колюче й неприємне. А та її по обличчю – лясь! І не боляче ляснула, та не в тому річ – ніколи ніхто Юлю не бив, ні батько, ні покійна мати. Вона зачинилась у своїй кімнаті, а тоді, як явився дядя Миша з роботи, то молодиця йому все чесно й розказала. Говорили вони, буцімто на кухні так, що Юлі чути було, але батько не втямив спочатку, що дочка в домі нині – вирішив, либонь, що побігла на вулицю, мо’ до Лари своєї за розрадою… І от, Юля те добре чула, сказав дядя Миша своїй пасії, спокійно так сказав, без крику, мовляв: «Як хочеш ти зо мною жити, то маєш знати, що дочка мені вовік важливіша од тебе буде. Так і знай. Хочеш жити, то змирись із цим».

Видно, не схотіла вона. Пішла од них, і жили вони після того самі удвох, аж поки Юля на навчання до Ленінграду не одбула. А тепер от, виходить, вікував дядя Миша сам, як билина, вийшов уже на пенсію та розводив одно кролів своїх – була в нього до них охота, ще й яка. І чогось усе кликав він їх «зайцями», а не кролями, бозна й чого. Як ще малими вони всі втрьох були – Лара, Антон та Юля, то дядя Миша, бувало, явиться з роботи трошки захмелений і веде їх до саморобних кліток за хатою, під шиферним навісом. Приговорює:

– Идемте, зайцев вам своих покажу. Во, какие у меня зайчишки! Глядите…

Водилось у нього їх у кращі роки до ста штук, бувало, брався розводити усіляких породистих, та швидко полишав те, бо породисті були надто ніжні – треба було купу щеплень їм робити, та й так – то комарів вони боялись, то холоду. А безпородні й нічого – терпеливі, хоч і не надто м’ясисті. Купляв їм дядя Миша корма в області, а літом та восени махав косою на лугах коло Сожа – косив їм траву та сіно заготовляв на зиму.

Антон і пройшов ото до них не стільки Юлю провести, скільки старого Токарева провідати. І стрів же його на клумбі – він там у розтягнутій майці та старих радянських вицвілих спортивних штанях лаштував каркас теплиці, а чи збирав, чи розбирав його, Антон і не втямив. Дядя Миша радісно всміхнувся до Антона, міцно потис йому руку, а потім вони навіть обнялись. Потім врешті Юля побрела в дім, а вони вдвох погомоніли про те та про се, обіпершись об паркан, постарикували ото так, словом.

– Дядя Миша осунувся, – зітхнув Антон, уже входячи на кухню до своїх дівчат.

Лара там вовтузилась коло холодильника, лаштуючи їм поїсти, а Іра сиділа на табуретці коло столу, немов школярка, поклавши руки на коліна та зворушливо всміхаючись.

Лара розвернулась од розчиненого холодильника, тримаючи в руці біластий картонний пакет із соком.

– Не кажи… – зітхнула й вона, якось болісно скривившись, спохмурнівши.

– Підпиває? – розуміючи, кивнув їй Антон.

Вона кивнула у відповідь, а тоді зітхнула знов, поставила сік на місце і