Володимир Худенко - Дим

class="p1">І Антон одчув, як уся та тужна пелена клопіткої поїздки, його печальних роздумів про те та се, недавніх похоронів Йвановича, власного безробіття та Іриного безпліддя, тяжкого марудного сільського життя та неясної подальшої долі для них обох, як ота тужна печальна пелена всього на світі раптом враз спала з його очей. Він вдихнув парке тягуче повітря Смоленщини з гірким присмаком машинного масла та дорожньої куряви. Вдихнув легко, немов звільненими, враз вздоровленими легенями. І тут же видихнув:

– Ларо…

Іра, всміхаючись, обернулась упівоберту до нього, пропускаючи Лару.

Антон зробив крок уперед до них, а Лара два нетвердих назустріч йому і наче аж похитнулась од хвилювання – Антон вловив її в обійми.

– Братишка… – кволо мовила вона, коротко схлипнувши, але й усміхаючись при цьому.

– Ларисо… ну чого ти, сестричко?

Він пригладив їй волосся однією рукою, а вона ще міцніше обняла його.

– Я… это я от радости.

Вона відхилилась і поглянула йому в очі, тримаючи долоні на його плечах.

– Я дуже скучив за тобою, – просто і щиро мовив Антон.

– А как я скучила!

Вона всміхнулась, і він ніжно пригладив неохайне руде пасмо, що спадало їй на очі.

* * *

Друга дівчина, що бігла від зупинки, була Юля Токарева, Ларина подруга дитинства, котру Антон вже дуже давно не бачив. Вона була з Талашкіно родом, вірніше – з ДРСУ-1, їхній будинок був по сусідству з тітчиною дачею, чи як те назвати тепер? Словом – дружили вони з Ларою із самого дитинства і, здається – в усякому, так здавалось Антону – вона була найліпшою Лариною подругою. Юля вчилася в Ленінграді і там рано вийшла заміж за якогось чиновника, значно старшого за неї. Антон до ладу не знав, як далі складалось її життя, але мовбито вона пізніш перебралась до Москви, але чи з чоловіком, чи вже сама – хтозна. В усякому, Антон її добре пам’ятав ще й тому, що вона була ніби як його першою дружиною, жартома, звичайно. Колись давно, як батько Антонів був ще живий, а сам він навіть не ходив до школи, то вони їздили в гості до тітки Євгенії в Смоленськ, думали навіть оставити Антона літувати в них тут, в Талашкіно, але старший Савельєв тоді чогось страшно полаявся із сестрою, Антон і по сей день не знав, чого, і вони втрьох – з Антоном і мамою – швидко відбули додому. Але декілька днів у Талашкіно вони все ж пожили, і от в ті недовгі деньки Лара познайомила його, Антона, зі своєю подругою Юлею, і він їй чогось припав до душі, так ото, по-дитячому. Вона все в нього допитувалась то за те, то за се, де він живе та які ігри знає, а ще їй було дуже цікаво, як перекладаються українською ті чи інші слова.

– А как будет по-вашему подсолнух? – питала вона у нього, єхидно всміхаючись.

– Соняшник, – просто одповідав Антон.

– Вот это да! – зачудовано вигукувала дівчинка.

Вона швидко взяла його під свою опіку, бо була трошки старша, і він потому невідступно скрізь слідував за нею. І ото одного разу вона привела його в їхню з Ларою халабуду – була там така будова коло гаража Токаревих, її з шиферу і ДСП змайстрував для них Юлин тато. І ото привела вона його в халабуду, Лари саме не було – їздила з тіткою Женею в Смоленськ, привела і каже:

– Нам надо с тобой пожениться.

– Нащо? – не втямив Антон.

– Ну как это нащо? Ты же меня любишь?

– Да, – легко погодився Антон.

Юля була хороша і весела дівчинка, і він просто не розумів, чого б це раптом йому її не любити.

– Ну вот… – кивнула вона. – Взрослые люди… когда они любят друг друга, обязательно женятся.

– Справді?

– Конечно!

– Ну, раз треба, то треба, – погодився Антон. – А що для цього робити?

– Ничего сложного, – махнула рукою Юля. – Ты должен меня поцеловать в губы.

– Як то?

– Ты что, не умеешь целоваться? – здивувалась дівчинка.

– Умію, – заперечив Антон.

Насправді він щодо цього сумнівався, але ж мама цілувала його в чоло перед сном, і він ще бачив кілька разів, як тато цілує маму в губи.

– Ну так целуй, – кивнула Юля. – И мы станем мужем и женой.

– Одразу?

– Конечно.

Юля заплющила очі і опустила руки по швах.

Антон ніяково нахилився до неї і швидко чмокнув у губи.

Смак у її губ був дивний, але не те щоб неприємний.

Після цього вони, взявшись за руки, гуляли по селищу і ходили до розливів Сожу в густих очеретах, а надвечір, як і завше, розбрелись по домівках. А вдома Юля розбовкала мамі, що вони тепер з Антоном жонаті, але мама на неї не розсердилась. Бо, по-перше – то дитячі забавки, а по-друге… по-друге – Антон подобався і Юлиній мамі, вона вважала його дуже милим хлопчиком. Вона навіть тоді пояснила Юлі, що коли вони з Антоном виростуть, то зможуть оженитися по-справжньому.

Тепер Антон з Юлею по-дружньому обнялись, і він знову коротко поцілував її в губи, а потім познайомив із жоною. Юля помінялась за ці роки – вона витяглась, була нині заледве не вища од Антона, мала зачіску каре і смоляне волосся, од природи ж воно в неї було біляве. Не сказати щоб вона постаріла, але, як вглядітись, то здавалась значно старшою за Лару, особливо як мружилась від сонця – тоді у кутиках її очей збиралась тоненька павутинка зморшок. Вбрана вона була у велику розтягнуту футболку, чи то кофтинку, у шорти-велосипедки і взута в зеленуваті кеди, тримала в одній руці цигарку з білим фільтром.

– Сто літ не бачились… – мовив Антон, дивлячись на Юлю.

– Да, – кивнула вона і додала веселим, але трошки хриплуватим і надтріснутим голосом, дещо розтягуючи слова: – Не дождался меня, муженек?

– Ти пам’ятаєш?

– А ты забыл, гад? – вона вдавано пригрозила йому кулаком.

– Так ти мене перша зрадила! – одмахнувся Антон.

– Об чім це ви? – здивовано заусміхалась Іра.

– А из ревности не кокнешь меня? – підморгнула їй Юля.

– Нє, – добродушно похилила голову Іра.

– Первая любовь моя – твой благоверный.

– Справді? А ти мені й не розказував!

– О! – Юля багатозначно тицьнула в нього пальцем.

– Смали свою цигарку! – жартівливо огризнувся на неї Антон.

– Які тайни мадридського двору!.. – похитала головою Ірина.

– Ми ще дошкільнятами були! – винувато озвався до неї Антон. – Невже ж я тобі й не розказував?

А вона лишень сміялась на те.

– Так, я одна маю сумки перти? – озвалась