Оля Лях - Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях

- Чому я ніколи не бачила нікого з вас в нашому будинку?

- Джастін взяв з нас обіцянку не лізти в його особисте життя. Він сказав, що у тебе немає дару, що ти навіть не бачиш інший світ, але тепер я в це не вірю, - Себастьян повернувся до Кори і подивився їй прямо в блакитні очі. – Нефрит ні за яких обставин не світиться в руках перехожих, - він так проникливо дивився на неї, що Кора зніяковіла і відвела погляд.

- Який дар у Джастіна?

- У нього не має назви. Цей дар рідкісний. Джастін бачить винного. Вбивцю, грабіжника, будь-якого злодія у справі, яку він веде. Він казав, що це ніби червона нитка, прив’язана до конкретної особи. Але наставник не покладався лише на це. Він робив усе, щоб розкрити правду. Щоб точно знати – його дар не помиляється.

- А твій дар? – Себастьян був готовий до цього питання. Хто б не зацікавився надприродною силою іншого? Та відповідати все одно не хотілось.

- Я сподіваюсь, тобі ніколи не доведеться його побачити, - тихо сказав він. За секунду підірвався. Простягнув їй свою велику долоню. – Ходімо. Треба відпочити.

Кора не стала чекати повторного запрошення і прийняла простягнуту руку Себастьяна. Його шорстка шкіра була набагато гарячіше за її. Чейз повів тьмяними коридорами назад на житловий поверх, не припиняючи говорити:

- Тримай, - він дістав скляну баночку з зеленим порошком і простягнув дівчині, - це те, що допоможе твоєму другу бачити Темний світ. Завжди. Бо він і досі ходить з нефритом на шиї. Якщо він його загубить, то не побачить небезпеку навіть прямо перед власним носом. Просто здмухни це йому на очі. Але попереджаю – ефект буде постійний, - вони зупинились біля однієї з перших кімнат на поверсі. – В нього відкрилась рана, він там, - махнув Себастьян головою на двері.

- Що?! Відкрилась рана? З цього і треба було починати! – захвилювалась Кора.

- Не панікуй. Я видав йому мазь, за кілька днів усе загоїться і навіть шраму не лишиться.

- Ботаніка, - всміхнулась дівчина.

- Ні слова більше, - попередив Чейз. Посмішка Кори стала ширшою. Хлопець підкотив очі. – На світанку поснідаємо і обговоримо те, що сталось, - невизначено розвів він руками. – А зараз відпочивай, - Себастьян обійшов Кору і попрямував назад на сходи, але її оклик зупинив його.

- Себастьяне, ем… - дівчина подивилась йому прямо в зелені очі, викликаючи хвилю незрозумілих почуттів. – Дякую. За порятунок. Двічі, - на її слова він просто кивнув і зник за рогом.