Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

— І не треба, — відповів Лестер. — Повір, що це я повинен подякувати тобі.

Він замовк і подивився на неї, зачарований її вродою. Вона не підводила очей, чекаючи, що ж буде далі.

— Чому б тобі не покинути роботу? — запитав Лестер. — Ти була б цілий день вільна.

— Я не можу, — відповіла вона. — Тато не дозволить. Він же знає, що я повинна заробляти.

— Це, мабуть, правда, — сказав Лестер. — Та який толк у твоїй роботі? Господи! Чотири долари на тиждень! Я з радістю давав би тобі в п’ятдесят разів більше, коли б знав, що ти зумієш використати ці гроші.

Він неуважно тарабанив пальцями по столу.

— Не можу, — сказала Дженні. — Я й з цими грошима не знаю, як бути. Мої догадаються. Доведеться все розповісти мамі.

З того, як вона це сказала, Лестер зробив висновок, що мати й дочка дуже близькі, якщо Дженні може признатись у цьому матері. Він зовсім не був черствою людиною, і це зворушило його. Але він аж ніяк не збирався відмовитися від своїх намірів.

— Оскільки я розумію, є тільки один вихід, — м’яко вів далі він. — Тобі не личить бути покоївкою. Це не гідне тебе. Я проти цього. Покинь усе й поїдемо зі мною до Нью-Йорка; я подбаю про тебе. Я люблю тебе й хочу, щоб ти була моєю. І тобі не доведеться надалі турбуватися про рідних. Ти зможеш купити їм гарненький будиночок і обставити його на свій смак. Хіба тобі цього не хочеться?

Він замовк, і Дженні зразу ж подумала про матір, про свою милу маму. Все життя м-с Герхардт тільки й говорила про це — про отакий гарненький будиночок. Яка вона була б щаслива, коли б у них був більший будинок, хороші меблі, сад. У такому будинку вона буде звільнена від турбот про квартирну плату, від незручних старих меблів, від образливих злиднів, — вона буде така щаслива! Поки Дженні думала про це, Лестер, який пильно стежив за нею, зрозумів, що зачепив найміцніше її почуття. Це була вдала думка — запропонувати їй купити пристойний будинок для рідних. Він почекав ще кілька хвилин, потім сказав:

— Так ти дозволиш мені це зробити?

— Це було б дуже добре, — сказала Дженні. — Але зараз це неможливо. Я не можу поїхати з дому. Тато захоче точно знати, куди я їду. Що я йому скажу?

— Чому б не сказати, що ти їдеш до Нью-Йорка з місіс Брейсбрідж? — запропонував Лестер. — Проти цього ніхто не може заперечити, адже так?

— Так, якщо дома не дізнаються про правду, — здивовано поглядаючи на нього, сказала Дженні. — А що, як дізнаються?

— Не дізнаються, — спокійно відповів Лестер. — Вони не в курсі справ місіс Брейсбрідж. Хіба мало хазяйок, виїжджаючи надовго, беруть з собою покоївок? Просто скажи, що тобі запропонували поїхати, що ти мусиш їхати — і ми поїдемо.

— Ви гадаєте, це можна? — запитала вона.

— Звичайно, — відповів Лестер. — А що тут такого?

Поміркувавши, Дженні вирішила, що це, мабуть, можна здійснити. А потім їй спало на думку, що зв’язок з цією людиною може знову закінчитися для неї материнством. Яка це трагедія — дати життя дитині... ні... Вона не може піти на це знову, в усякому разі — не так необачно, як колись. Вона не могла примусити себе розповісти йому про Весту, але вона повинна сказати йому про цю непереборну перешкоду.

— Я — почала вона й зупинилась, не маючи сил говорити далі.

— Ти?.. — повторив Лестер. — А далі що?

— Я... — і Дженні знову замовкла.

Лестера захоплювала її соромливість, її ніжні боязкі уста, що не насмілювалися вимовити потрібне слово.

— Ну що ж? — спитав він, підбадьорюючи її. — Ти просто чудова. Ти боїшся мені сказати?

Рука Дженні лежала на столі. Лестер схилився і поклав на неї свою дужу смугляву руку.

— Мені ніяк не можна мати дитини, — вимовила, нарешті, Дженні, опустивши очі.

Він пильно дивився на неї й відчував, що її принадна щирість, гідність, яку вона зберігала навіть у таких важких, ненормальних умовах, її вміння просто, безпосередньо сприймати найважливіші життєві явища надзвичайно підносять її в його очах.

— Ти незвичайна дівчина, Дженні, — сказав він. — Ти просто чудо. Але не турбуйся. Це можна владнати. Навіщо ж тобі мати дитину, якщо ти не хочеш, та й я також цього не хочу.

На червоному від сорому обличчі Дженні відбилося здивування.

— Так, так, — сказав Лестер. — Адже ти мені віриш? Я знаю, що говорю, як по-твоєму?

— Т-так, — запинаючись, відповіла вона.

— Ну от. У всякому разі, я не припущу, щоб з тобою сталось щось недобре. Я повезу тебе звідси. І потім, я зовсім не хочу ніяких дітей. Зараз я не мав би від них ніякісінької втіхи. Вважаю за краще почекати з цим. Але нічого подібного й не буде, нехай це тебе не турбує.

— Гаразд, — ледве чутно відповіла вона.

Нізащо в світі не наважилася б вона зараз зустрітися з ним поглядом.

— Послухай, Дженні, — сказав він трохи згодом. — Адже ти мене кохаєш, правда? Невже я став би упрошувати тебе, коли б не кохав, як ти думаєш? Я просто загубив голову через тебе, це щира правда. Я сп’янів від тебе, як від вина. Ти повинна поїхати зі мною. Повинна, і якнайшвидше. Я знаю, справа в твоїх родичах, але це можна владнати. Поїдеш зі мною до Нью-Йорка. А потім щось придумаємо. Я познайомлюсь з твоїми родичами. Ми вдамо, що я залицяюсь до тебе, — все, що хочеш, тільки поїдемо, не відкладаючи.

— Але ж не зараз? — запитала Дженні майже з переляком.

— Якщо можна, завтра. В найгіршому разі, в понеділок. Ти влаштуєш це. Що тебе бентежить? Адже коли б місіс Брейсбрідж запропонувала тобі поїхати, то довелося б тобі негайно зібратися, і ніхто й слова б не сказав. Хіба не так?

— Так, — подумавши, погодилася вона.

— Тоді що перешкоджає?

— Завжди так важко, коли доводиться говорити неправду, — замислено сказала Дженні.

— Знаю, а все ж ти можеш поїхати. Правда?

— Може, ви трошки почекаєте? — попросила Дженні. — Це все так несподівано. Я боюся.