Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

залишався без відповіді. Призначений день наближався. Чи не написати йому? Він допоможе їм. Адже він неодмінно хотів дати їй грошей. Зрештою вона вирішила, що її обов’язок — скористуватися з допомоги, яку їй пропонували. І вона написала Лестеру коротку записку. Гаразд, вона зустрінеться з ним, але просить його не приходити до неї додому. Вона відіслала листа і з дивним почуттям — боязкого трепету і радісної надії — стала ждати вирішального дня.

Розділ XXII

Настала вирішальна п’ятниця, і Дженні опинилася перед новими серйозними труднощами, які ускладнили її скромне існування. Вибору немає, думала вона. Життя не вдалося. Навіщо опиратись далі? Коли б вона могла зробити щасливими своїх рідних, дати освіту Весті, приховати своє минуле й саме існування Вести — може бути... може бути... адже ж трапляється, що багаті люди одружуються з бідними дівчатами, а Лестер такий добрий, і вона, звичайно, подобається йому. О сьомій годині вона пішла до м-с Брейсбрідж; опівдні відпросилася під тим приводом, що треба допомогти матері, й пішла до готелю.

Лестер виїхав з Цинциннаті на кілька днів раніше, ніж розраховував, і тому не одержав відповіді Дженні; він з’явився до Клівленда похмурий і невдоволений цілим світом. У нього ще жевріла надія, що лист Дженні жде його в готелі, але там не було від неї жодного рядка.

Лестер був не з тих людей, які легко впадають у розпач, але сьогодні й він зажурився і, похмурий, піднявся до своєї кімнати, щоб переодягнутись. Після вечері він спробував розважитися грою на більярді й розійшовся з приятелями тільки після того, як випив значно більше, ніж звичайно. Наступного ранку він встав з невиразною думкою махнути рукою на цю справу, але час ішов, наближалась призначена година, і Лестер вирішив, що, мабуть, треба б зачекати. А що, як Дженні ще прийде? Отже, за чверть години до призначеного строку він спустився у вітальню. Яка ж була його радість, коли він побачив Дженні — вона сиділа й ждала, і це був знак, що вона скорилася. Лестер швидко підійшов до неї, задоволений, радісний, з посмішкою.

— Ти все ж таки прийшла, — сказав він, дивлячись на неї з виглядом людини, яка знову знайшла втрачений скарб. — Чому ж ти не написала мені? Ти так уперто мовчала, я вже вирішив, що ти й знати мене не хочеш.

— Я писала, — відповіла Дженні.

— Куди?

— На ту адресу, яку ви мені дали. Я написала три дні тому.

— Ах, от у чім справа: лист мене вже не застав. Треба було написати раніше. Ну, як ти живеш?

— Добре, — відповіла Дженні.

— Щось не схоже. У тебе стомлений вигляд. Що трапилось, Дженні? Як вдома, все гаразд?

Лестер спитав про це зовсім випадково. Він сам не знав, чому поцікавився цим. Але його запитання допомогло Дженні заговорити про те, що найбільше її хвилювало.

— Батько хворий, — сказала вона.

— А що з ним?

— Йому обпекло руки на фабриці. Ми страшенно перелякались. Схоже, що він уже ніколи не володітиме вільно руками.

Дженні замовкла, і на обличчі в неї відбилась вся глибина її розпачу; Лестер зрозумів, що вона в безвихідному становищі.

— Мені дуже шкода, — сказав він. — Справді, шкода. Коли це сталося?

— Майже три тижні тому.

— Так, погано. А все ж таки давай поснідаємо. Я хочу поговорити з тобою. Від того часу, як я поїхав, мені все хотілося дізнатись, як живе твоя родина.

Він повів Дженні до ресторану й вибрав там столик у куточку. Бажаючи розважити її, він запропонував їй замовити сніданок, але Дженні була надто заклопотана й соромлива, і йому довелося самому подбати про меню. Закінчивши з цим, він весело повернувся до неї.

— Ну, Дженні, я хочу, щоб ти розповіла мені все про родину. Я дещо зрозумів ще минулого разу, а тепер хочу як слід у всьому розібратися. Ти кажеш, твій батько склодув. Тепер йому доведеться залишити свій фах, це зрозуміло.

— Так, — сказала Дженні.

— Скільки в родині дітей, крім тебе?

— П’ятеро.

— Ти найстарша?

— Ні, старший Себастян. Йому двадцять два роки.

— Що він робить?

— Він продавець у тютюновій крамниці.

— Не знаєш, скільки він заробляє?

— Здається, дванадцять доларів, — подумавши, відповіла Дженні.

— А інші діти?

— Марта й Вероніка не працюють, вони ще надто малі. Джордж працює хлопчаком у крамниці Уїлсона. Він одержує три з половиною долари.

— А ти скільки одержуєш?

— Я — чотири.

Лестер помовчав, підраховуючи про себе, скільки ж у них припадає на життя.

— Скільки ви платите за квартиру? — запитав він.

— Дванадцять доларів.

— Мати, мабуть, уже не молода?

— Їй скоро п’ятдесят.

Він замислено крутив виделку.

— Сказати по правді, Дженні, я приблизно так собі це й уявляв, — промовив він нарешті. — Я багато думав про тебе. Тепер мені все зрозуміло. У тебе є тільки один вихід, і він не такий уже поганий, якщо тільки ти звіришся на мене.

Він помовчав, чекаючи запитання, але Дженні ні про що не питала. Вона була заглиблена в свої клопоти.

— Ти не хочеш знати, який вихід? — запитав він.

— Хочу, — машинально відповіла вона.

— Це я, — сказав Лестер. — Ти повинна дозволити мені допомогти вам. Я хотів зробити це минулого разу. Але тепер ти повинна прийняти мою допомогу, чуєш?

— Я думала, що до цього не дійде, — просто сказала Дженні.

— Я знаю, що ти думала, — заперечив він. — Забудь про це. Я подбаю про твою родину. І зроблю це зараз же, не відкладаючи...

Він витягнув гаманець і дістав кілька десяти й двадцятидоларових папірців — всього двісті п’ятдесят доларів.

— Візьми, — сказав він. — Це тільки початок. Я стежитиму за тим, щоб і надалі твоя родина була забезпечена. Дай-но руку.

— Ні, ні! — вигукнула Дженні. — Не треба так багато. Не давайте мені стільки.

— Не сперечайся, — сказав Лестер. — Ану, давай руку.

Скоряючись під його поглядом, Дженні простягла руку, він вклав у неї гроші і злегенька стиснув її пальці.

— Тримай, дитинко. Я кохаю тебе, моя радість. Я не хочу, щоб ти бідувала, і твої рідні також.

Дженні прикусила губу і з німою подякою подивилась на нього.

— Не знаю, як вам дякувати, — нарешті