Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

Роман американського письменника Теодора Драйзера виданий 1911 року. У ньому розповідається про життя бідної жінки та її сім’ї. Головна героїня роману дівчина на ім’я Дженні, що має чутливу, поетичну, люблячу натуру. Дії роману розгортаються впродовж кількох десятиліть. Починаються в 1880 році в Колумбусі, столиці штату Огайо, закінчуються в Чикаго (Іллінойс).

ТЕОДОР ДРАЙЗЕР

ДЖЕННІ ГЕРХАРДТ

Редактор С. Мішура

Художники Л. Склютовський, З. Волковинська

Художн. редактор К. Золотарьова

Техн. редактор А. Вовк

Коректор М. Брандіс

«Радянський письменник»

Київ, 1954

Розділ І

Осіннього ранку 1880 року немолода жінка в супроводі дівчини років вісімнадцяти ввійшла до головного готелю міста Колумбус (штат Огайо) і, наблизившись до клерка, запитала, чи не знайшлося б для неї в готелі якоїсь роботи. Вона була повна, але не міцної будови, трималася скромно й просто. Обличчя в неї було відкрите, великі очі дивились терпеливо й покірливо, і в них притаїлася тінь скорботи, зрозумілої лише тим, кому випадало співчутливо заглянути в обличчя безпорадного, пригніченого горем бідняка. Неважко було зрозуміти, звідки взялася в її дочки боязкість та соромливість, які тепер примушували її триматися позаду матері і з удаваною байдужістю дивитись убік. В характері цієї дівчини мрійливість, вроджена чуйність і вразливість нерозвиненого, але поетичного розуму, успадкованого від матері, поєднувалися з батьківською серйозністю й урівноваженістю. Цих жінок привела сюди нужда. Вони здавались таким зворушливим втіленням чесної бідності, що викликали співчуття навіть у клерка.

— А якої роботи ви шукаєте? — запитав він.

— Може, вам треба де-небудь прибрати та почистити, — несміливо відповіла мати. — Я можу мити підлогу.

Дочка від цих слів зщулилась — не тому, що їй не хотілося працювати, але їй було прикро, що люди зрозуміють, яка скрута примушує їх братись до чорної роботи. Клерк, як належить чоловікові, був вражений горем красивої дівчини. Що й говорити, через її наївність та безпорадність їхня доля здавалася ще важчою.

— Зачекайте хвилинку, — сказав клерк і, пройшовши до контори, покликав старшу покоївку.

В готелі справді знайшлася робота. Головні сходи та вестибюль не прибирались, бо постійну робітницю, яка мила підлоги, було звільнено.

— Це її дочка? — запитала старша покоївка.

— Либонь, що так.

— Що ж, нехай сьогодні ж починають роботу. Дівчина, певно, допомагатиме?

— Поговоріть із старшою покоївкою, — привітно сказав клерк, повернувшись до своєї конторки. — Пройдіть ось сюди, — він показав на двері поруч. — Вона з вами про все домовиться.

Сцену цю можна назвати трагічним завершенням довгої ланки злигоднів та невдач, які переслідували Уїльяма Герхардта, склодува за фахом, і його родину. Цей чоловік утратив роботу — така зрадливість долі добре знайома убогим трудівникам, — і тепер з трепетом зустрічав кожний ранок, не знаючи, що принесе наступний день йому самому, його дружині та шістьом дітям, бо їхній хліб насущний залежав від примхи випадку. Сам Герхардт був прикутий хворобою до ліжка. Його старший син Себастян, або Басс, як називали його приятелі, працював підручним у місцевих вагонобудівних майстернях, але одержував тільки чотири долари на тиждень. Дженев’єві, старшій дочці, минуло вісімнадцять років, але її досі не навчили жодного ремесла. У Герхардта були й ще діти — чотирнадцятирічний Джордж, дванадцятирічна Марта, десятирічний Уїльям та восьмирічна Вероніка; вони були ще занадто малі, щоб працювати, і всіх їх треба було прогодувати. Єдиним майном і підмогою родини був будинок, що належав Герхардту, але й той був закладений за шістсот доларів. Герхардт позичив ці гроші в той час, коли, витративши свої заощадження на придбання будинку, надумав прибудувати до нього ще три кімнати й веранду, щоб родині жилося просторіше. До повного розрахунку по закладній лишалося ще кілька років, але настали такі важкі часи, що довелося витратити й невелику суму, відкладену для сплати основного боргу, і внесок в рахунок річних процентів. Тепер Герхардт був зовсім безпорадний і розумів, що становище його жахливе: і рахунок лікаря, і невиплачені проценти по закладній, не кажучи вже про те, що він заборгував м’ясникові та булочнику, які, покладаючись на його бездоганну чесність, давали йому наборг до останньої можливості, — все це краяло й мучило його і заважало перемогти свою хворобу.

М-с Герхардт аж ніяк не була малодушною жінкою; Вона почала прати білизну, коли щастило знайти клієнтів, а в інший час шила та лагодила одяг дітей, виряджала їх до школи, куховарила, доглядала хворого чоловіка і, бувало, плакала. Нерідко вона відшукувала якусь нову бакалійну крамницю — кожного разу все далі й далі від дому — і, заплативши на початку готівкою, брала наборг доти, доки інші крамарі не застерігали легковірного благодійника. Кукурудза була найдешевша. М-с Герхардт варила повний казан її, і цієї їжі, либонь чи не єдиної, вистачало на цілий тиждень. Каша з кукурудзяного борошна все ж була краще, ніж нічого, а коли до неї щастило додати трохи молока, це був уже майже бенкет. Смажену картоплю вважали у Герхардтів найрозкішнішою стравою, кофе — справжніми ласощами. Вугілля вони збирали, блукаючи з відрами та кошиками по заплутаних коліях розташованого в сусідстві залізничного депо. Дрова добувалися під час таких самих мандрівок до найближчих лісових складів. Так вони перебивалися з дня на день, не втрачаючи ні на хвилину надії, що батько одужає і, що знову почнеться робота на скляному заводі. Але наближалася зима, і Герхардта все дужче охоплював відчай.

— Я неодмінно повинен якнайшвидше виплутатися з цієї історії, — раз у раз повторював упертий німець; його маловиразний голос безсилий був виявити ту тривогу, що його гнітила.

На завершення всього лиха маленька Вероніка захворіла на кір, і протягом кількох днів її життя було в небезпеці. Мати покинула всі справи, не відходила від дитини й молилась. Лікар Елуонгер, співчуваючи їй, щодня відвідував хвору. Лютеранський священик, пастор Вундт, приходив із словами втіхи від імені святої церкви. Обидва вони заносили в дім дух похмурої святенності. Це були одягнуті в усе чорне посланці вищих сил. М-с Герхардт була переконана, що втрачає свою дівчинку, і скорботно чатувала біля її ліжка. Через три дні небезпека минула, але в домі не було ані шматка хліба. Себастянова платня витрачена була на ліки. Тільки вугілля щастило діставати задарма, але вже кілька разів дітей проганяли з депо. М-с Герхардт в думках пригадала всі місця, куди б вона могла звернутись, щоб знайти роботу, і без усякої надії на успіх рушила до готелю. І ось трапилося чудо, їй пощастило.

— Скільки ви хочете? — запитала старша покоївка.

М-с Герхардт аж ніяк не сподівалась, що її стануть про це питати. Та злидні надали їй сміливості.

— Долар у день — не дуже багато?

— Гаразд, —