Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

сказала старша покоївка. — Протягом тижня збереться роботи приблизно днів на три. Приходьте кожного дня після полудня і ви цілком впораєтесь.

— Дякую вам, — сказала м-с Герхардт. — Можна почати сьогодні ж?

— Так. Ходімо, я покажу вам, де відра та ганчірки.

Готель, куди вони так несподівано потрапили, був на той час і для міста Колумбуса закладом, гідним уваги. Колумбус — столиця штату, нараховує п’ятдесят тисяч жителів, до того ж тут завжди багато приїжджих, отже, в місті мусять процвітати готелі й гостиниці, і цю обставину використовували у повній мірі — так принаймні з гордістю думали самі городяни. П’ятиповерховий, солідний на вигляд будинок стояв на центральній площі Колумбуса, де розташовані були також законодавче зібрання штату та найбільші магазини. Просторий вестибюль готелю нещодавно був опоряджений заново. Підлога й облицювання стін з відполірованого мармуру старанно протиралися й сяяли білизною. Нагору вели розкішні сходи з поручнями горіхового дерева й мідними дротиками, що притримували килим на східцях. В одному кутку вестибюля чільне місце займала стойка, де продавали газети й сигари. Під сходами була конторка, за якою чергував клерк, і приміщення адміністрації готелю; все було оздоблене деревом кращих ґатунків і прикрашене газовими ріжками — новинкою для тих часів. В кінці вестибюля містилась перукарня — за дверима видно було крісла та блискуче приладдя для гоління. Перед готелем завжди можна було побачити два чи три омнібуси, — вони приїжджали й від’їжджали відповідно до розпису поїздів.

У цьому караван-сараї зупинялись найвидатніші політичні й громадські діячі штату. Декілька губернаторів по черзі обирали його своєю резиденцією. Обидва сенатори з конгресу Сполучених Штатів, коли їм у справах доводилося бути в Колумбусі, незмінно займали в цьому готелі номери-люкс. Одного з них, сенатора Брендера, хазяїн вважав майже постійним своїм мешканцем, оскільки в цього старого холостяка не було, власне кажучи, іншого дому в Колумбусі, крім готелю. Серед інших, менш осілих мешканців були члени конгресу й законодавчого зібрання штату, а також кулуарні політики, комерсанти, адвокати, лікарі і, нарешті, кого там тільки не було; вся ця різноманітна публіка приїжджала й виїжджала, і готель жив калейдоскопічно строкатим і метушливим життям.

Мати й дочка, яких доля раптово закинула в цей сліпучий світ, були надзвичайно перелякані. Вони ледве наважувались до чого-небудь доторкнутись. Широкий, застелений червоним килимом коридор, який вони повинні були замести, здавався їм величним, як палац; вони не насмілювались підняти очей і говорили пошепки. Коли ж довелося мити чудові сходи й чистити мідні дротики та ґрати, обом треба було закликати на поміч всю свою мужність: матері — щоб подолати нерішучість, дочці — щоб перемогти сором від того, що вона повинна робити це на очах у всіх. Під ними розкинувся величезний вестибюль, і всі, хто там відпочивав, курив, приходив і виходив, могли бачити їх обох.

— Як тут гарно, правда? — прошепотіла Дженев’єва і здригнулася від звуку власного голосу.

— Еге ж, — стиха відповіла мати, стоячи на колінах, вона невправними руками старанно викручувала ганчірку.

— Напевно, щоб жити тут, треба дуже багато грошей!

— Атож, — сказала мати. — Не забувай протирати ось тут, у куточках. Дивись, скільки бруду ти залишила.

Дженні, засмучена цим зауваженням, ретельно взялася до роботи і терла з усієї сили, вже не сміючи більше озиратись навкруг.

Ретельно, не шкодуючи рук, вони працювали до п’ятої години; на вулиці вже стемніло, і вестибюль був яскраво освітлений. Вони кінчали мити сходи: лишалося всього декілька східців унизу.

У цей час відкрились широкі двійчасті двері, що раз у раз розчинялися, впускаючи з вулиці струмінь холодного повітря, і увійшов високий немолодий чоловік у циліндрі й широкому плащі військового покрою; він помітно вирізнявся на фоні гулящого натовпу, — одразу видно було, що це поважна персона. Обличчя в нього було смугляве, з суворими рисами, але одверте й приємне; над блискучими очима звисали густі чорні брови. Він, не зупиняючись, узяв з конторки вже приготований для нього ключ і почав підійматися сходами.

Він не тільки обережно обминув літню жінку з ганчіркою в руках, але й поблажливо махнув їй рукою, немов примовляючи: «Нічого, я пройду».

У цю хвилину дочка вирівнялась і опинилась з ним віч-на-віч; по її очах було помітно, як вона налякана тим, що заступила йому дорогу.

Він привітно посміхнувся і вклонився.

— Даремно ви турбувалися, — сказав він.

Дженні тільки всміхнулась у відповідь.

Піднявшись на площадку вище, він мимоволі обернувся і, глянувши на дівчину, переконався, що вона, як і одразу йому здалося, надзвичайно гарна. Він помітив високе чисте чоло, волосся, рівно поділене проділом і заплетене в коси, блакитні очі й чудовий колір обличчя. Він встиг навіть помилуватись красивою формою уст, майже дитячим овалом обличчя і стрункою граціозною постаттю, втіленням юності, здоров’я й надій — усього, що так високо цінує людина вже немолода. Потім він з гідністю пішов далі, ні разу більше не поглянувши в її бік, але запам’ятавши її чарівний образ. Це був високоповажний сенатор Джордж Сільвестр Брендер.

— Який красивий цей чоловік, що зараз пройшов нагору, правда? — трохи пізніше сказала Дженні.

— Так, — ствердила мати.

— У нього тростинка з золотим набалдашником.

— Не треба задивлятись на людей, — повчально сказала мати. — Не годиться.

— Я на нього не задивлялася, — простодушно відказала Дженні. — Він сам мені вклонився.

— Нічого тобі дивитись на людей, — сказала мати. — Може, їм це не подобається.

Дженні знову мовчки взялася до роботи, але сяйво цього дивовижного світу не могло не цікавити її. Вона мимоволі прислухалась до гомону, що панував навколо, до розмов і сміху, що зливалися в суцільний веселий гамір. В одному кінці першого поверху був ресторан; звідти долітав брязкіт посуду, й не важко було догадатись, що там накривають стіл до вечері. У другому кінці була вітальня, — там хтось заграв на роялі. У всьому відчувався веселий, невимушений настрій, звичайний перед вечірньою трапезою. Він примусив серце бідної дівчини забитись від надії, бо вона була молода, злидні ще не встигли причавити її душу всім своїм тягарем. Вона далі старанно мила та чистила й часом забувала про свою стомлену матір, що працювала поруч, — про матір, чиї добрі очі оточені були сіткою зморщок, а уста беззвучно повторювали нескінченний перелік щоденних турбот. Дівчина могла думати тільки про те, яке привабливе все навкруги, і їй хотілося, щоб і на її долю перепала крихта цього блиску