Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

в образі ґрат — нездоланної перешкоди, що навіки віддалила її від коханого? Так було завжди. Все життя багатство й сила, в ньому втілена, відтискали її, не пускали далі певної риски. Видно, їй на роду було написано не вимагати, а скорятися. З самого її дитинства армія багатих тріумфальним маршем ішла повз неї. Що ж їй залишалося тепер, крім того, щоб з тугою дивитися їм услід? Лестер був своїм у цьому чужому їй світі. Йому приділяли там поважне місце, а її й знати не хотіли. Поки вона стояла, припавши обличчям до ґрат, знову пролунало: «Індіанополіс — Колумбус — Цинциннаті»... До перону підкотив довгий червоний поїзд з яскраво освітленими вікнами: багажні вагони, пасажирські, вагон-ресторан, сяючий сріблом і білосніжними скатертинами, і кілька спальних вагонів-люкс, а попереду величезний чорний паровоз, що викидав дим і сніп іскор.

Один з багажних вагонів порівнявся з візком, з нього виглянув поїзний вантажник у синьому і, обернувшись, крикнув комусь, кого не було видно:

— Гей, Джек, підсоби! Небіжчика вантажити будемо.

Дженні нічого не чула.

Вона бачила одно — довгий ящик, який от-от зникне з очей, незабаром рушить, і все буде закінчене. Відкрили ворота в ґратах, пасажири рушили на перон. Он Роберт, Емі, Луїза — всі вони прямують до спальних вагонів у хвості поїзда. З друзями вони вже попрощалися і тепер ідуть швидко, не оглядаючись. Троє робітників «підсобили» підняти важкий ящик. У Дженні немов щось обірвалося в грудях, коли він зник у глибині вагона.

Потім вантажили ще багато скринь і чемоданів, потім пролунав дзвоник на паровозі, і двері багажного вагона напівзакрилися. Чулися вигуки: «Прошу займати місця», і ось уже величезний паровоз повільно зрушив з місця. Лунає дзвоник, із свистом виривається пара; чорний дим високо піднімається з труби; потім, спадаючи, обгортає вагони погребовими шатами. Кочегар, ніби відчуваючи, який важкий состав має везти, відкриває дверцята палаючої топки, щоб підкинути вугілля. Дверцята топки світяться, як вогняне око.

Дженні стояла непорушно, заворожена цією картиною; бліда, стиснувши руки і широко розкривши очі, вона пам’ятала про одне — Лестера везуть. Свинцеве листопадове небо нависло над коліями. Поїзд ішов все далі, далі, і, нарешті, червоний ліхтар на останньому спальному вагоні зник з очей, потонув у димному тумані.

— Так, так, — сказав, проходячи повз Дженні, якийсь чоловік, що, видно, зібрався за місто. — Ми там чудово проведемо час. Ти Енні пам’ятаєш? І дядя Джим їде, і тьотя Елла.

Дженні нічого не чула — ні цих слів, ні галасливої метушні вокзалу. Перед очима її розмотувався довгий сувій тужливих самотніх років. Що ж далі? Вона ще не стара, треба виховати своїх приймаків. Мине небагато часу, у них виростуть крила, вони підуть від неї, а далі? Нескінченна низка днів, схожих один на один, а далі?..