Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

може, коли-небудь вони знову з’єднаються. Правда, він повернувся до неї, повернувся перед самою смертю, але тепер знов пішов. Куди? Куди пішла мати, батько, куди пішла Веста? Дженні не сподівалася більше побачити Лестера; в газетах вона прочитала, що тіло його перевезли в будинок м-ра Міджлі; панахида мала відбутись в одній з найбагатших католицьких церков на Південній околиці — в церкві святого Михайла, прихожанами якої були Імоджін і її чоловік. А потім труну з тілом повезуть до Цинциннаті.

Це було для Дженні новим горем. Їй так хотілося, щоб Лестера поховали в Чикаго, — вона могла б хоч зрідка ходити на його могилу. Але й цього її позбавили. Ніколи вона не була хазяйкою своєї долі. Завжди нею розпоряджалися інші. Цей похорон у Цинциннаті вона переживала як останню, остаточну розлуку з Лестером, ніби відстань могла щось змінити. Нарешті вона вирішила крадькома пробратися в церкву на заупокійну службу. В газеті було сказано, що служба почнеться о другій годині; о четвертій тіло перевезуть на вокзал; рідні супроводжуватимуть його до Цинциннаті. Дженні спала на думку нова ідея: вона може поїхати на вокзал.

Незадовго до того, як похоронний кортеж дійшов до церкви, туди увійшла через бокові двері жінка в чорному, під густою вуаллю, і скромно сіла осторонь в напівтемному кутку. Церква стояла порожня, неосвітлена, і Дженні охопила тривога: чи правильно вона запам’ятала годину й місце; але сумнів її тривав недовго: над головою в неї пролунав розмірений похоронний дзвін. Потім з’явився служка в білому стихарі поверх чорного облачення; він пройшов до олтаря й почав запалювати свічки. На хорах почулися приглушені кроки — це півчі займали свої місця. Увійшли і розсілися на лавах якісь люди — може, знайомі, що не одержали особистого запрошення, може, випадкові перехожі, яких привабив дзвін.

Дженні здивовано сглядалася на всі боки. Вона ще ніколи не була в католицькій церкві. Напівтемрява, стрільчасті вікна з кольоровим склом, білий олтар, золоте полум’я свічок — все це справило на неї глибоке враження. Відчуття краси й таємниці, сум і туга за втраченим сповнювали її. Здавалося, перед нею саме життя у всій своїй туманній невиразності.

Дзвін все лунав і лунав, і ось з ризниці вийшла процесія хлопчиків. Попереду йшов найменший, чудовий хлопчисько років одинадцяти; він ніс сяючий срібний хрест. Інші йшли за ним парами. У кожного була в руках велика запалена свічка. За ними йшов священик у чорній, вкритій мереживом, сутані, і біля нього два служки. Процесія рушила через головний вихід на паперть. Минуло кілька хвилин, потім два хори, перекликаючись, заспівали латинською мовою скорбне моління про милосердя й спокій душевний.

З першими звуками двері церкви розчинилися. Знову з’явився срібний хрест, свічки, суворий священик, що на ходу проказував схвильовані слова молитви, а за ним — важка чорна труна з срібними ручками на плечах у розмірено крокуючих чоловіків. Дженні завмерла, мов невидима сила скувала всі її рухи. Нікого з цих чоловіків вона не знала. Вона жодного разу не бачила ані Роберта, ані м-ра Міджлі. Серед багатьох людей, які попарно йшли за труною, вона пізнала тільки трьох, — в давноминулі дні Лестер показав їх в театрі чи в ресторані. М-с Кейн ішла перша, спираючись на руку якогось чоловіка; за нею Уотсон, сумний, серйозний. Він швидко поглянув на всі боки, видно, шукаючи очима Дженні; але, не знайшовши її, знову направив свій погляд уперед. Дженні дивилась, дивилась, і серце в неї стискалося все болючіше. Цей урочистий обряд так близько стосувався її, а між тим як безкінечно далека вона всім цим людям.

Процесія наближалась до олтаря, і тут труну опустили на підлогу. На неї накинули біле покривало з чорним хрестом — емблемою страждання, — а навколо поставили високі свічки. З хорів долітали гармонійні співи, труну окропили святою водою, колихалося панікадило, і ті, що молилися, напівголосно повторювали слідом за священиком «Отче наш», а потім — молитву пресвятій діві. Дженні була здивована й приголомшена, але ні чудова церква, ні розкішний обряд не могли пом’якшити гостроту її горя, почуття непоправної втрати. Свічки, запах ладану, піснопіння — вся ця краса доходила до самої глибини її душі, будила в ній глибокий сум. Наче не залишилося нічого, крім скорботної мелодії й присутності смерті. Дженні плакала, плакала. І чомусь здивувалася, побачивши, що м-с Кейн також здригається від ридань.

Служба закінчилася, супроводжуючі сіли в карети, труну повезли на вокзал. Коли пішли всі, запрошені й чужі, і церква спорожніла, Дженні також встала. Тепер і вона поїде на вокзал, — може, їй пощастить побачити, як труну вноситимуть до вагона. Мабуть, її завчасно виставлять на платформу, — так було, коли везли Весту. Дженні сіла в екіпаж і незабаром уже входила під склепіння вокзалу. Спочатку вона постояла поблизу високих ґрат, за якими тягнулася залізнична колія, потім пройшла до залу для чекання й уважно оглянула людей, що там сиділи. А, ось вони — м-с Кейн, Роберт, м-р Міджлі, Луїза, Емі, Імоджін, з ними ще хтось. Дженні почувала, що могла б безпомилково назвати майже кожного з них, хоч ніхто її з ними не знайомив.

Тільки зараз вона пригадала, що завтра — свято, День подяки. Величезний вокзал заповнював галасливий, жвавий натовп. Веселий гомін лунав навколо, — люди, їдучи на свято за місто, голосно сміялися і перемовлялися у передчутті відпочинку й розваг. До вокзалу безперервно під’їжджали екіпажі. Гучний голос оголошував про посадку на поїзди, в міру того, як їх подавали до перону. У Дженні защеміло серце, коли повільно, співучим голосом оголосили маршрут, яким вона не раз їздила з Лестером: «Детройт — Толедо — Клівленд — Буффало — Нью-Йорк». Потім оголосили поїзд «Форт Уейн — Колумбус — Піттсбург — Філадельфія — Атлантік-Сіті», і нарешті — «Індіанополіс — Колумбус — Цинциннаті». Час настав.

Дженні вже кілька разів переходила із залу чекання до залізних ґрат, що відділяли її від коханого, думаючи, чи пощастить їй ще раз поглянути на труну, вкладену в дерев’яний ящик, перш ніж її повантажать на поїзд. І раптом вона побачила те, чого чекала. До місця, де повинен був зупинитися багажний вагон, підкотили візок. І на ньому лежав Лестер — все, що від нього залишилося, — надійно захований від цікавих поглядів деревом, тканиною, сріблом. Вантажникові, який порався біля візка, і на думку не спадало, скільки тут приховано горя й мук. Звідки йому було знати, що в цей час багатство й громадське становище втілилося для Дженні