Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

Із тієї невеличкої пайки прибутків, яку Емілія залиша­ла для себе, вона дуже ощадливо розраховувала кожен ши­лінг, щоб мати змогу одягати свого любого хлопчика так, як личило синові Джорджа Осборна, і платити за школу, куди після довгих вагань, нехоті, таємних мук і побоювань таки віддала сина. Вона до пізньої ночі блукала в хащах географії та граматики, щоб потім навчати Джорджі. Вона взялася навіть до основ латини, сподіваючись, що зможе допомагати синові і в цьому предметі. Розлучатися з ним на цілий день, віддавати його на волю вчителевої різки і брутальності шкільних товаришів було для слабкої, враз­ливої матері все одно що знов відлучати його від своїх грудей. А Джорджі залюбки біг до школи. Йому потрібна була зміна. Ця дитяча радість ранила серце матері, що так страждала, відпускаючи від себе сина. Вона бажала б, щоб і хлопчикові було сумно, а тоді починала гірко дорі­кати собі за своє самолюбство, за те, що хотіла бачити сво­го сина нещасним.

Джорджі вчився дуже добре в школі, директором якої був приятель відданого шанувальника його матері велебного містера Бінні. Він приносив додому різні винагороди й похвальні листи. Щовечора він розповідав матері про своїх товаришів: Лайонс - гарний хлопець, а Сніффін - великий боягуз; батько Стіла насправді забезпечує шко­лу м’ясом, а мати Голдінга щосуботи приїздить по нього каретою; Піт має штани зі штрипками,- чи не можна і йому такі пришити? - Булл-старший такий дужий (хоч читає ще тільки Евтропія 36 ), що навіть міг би побороти шкільного наглядача, містера Уорда. Так Емілія перезна­йомилася з усіма учнями тієї школи і знала їх не гірше за самого Джорджі. Ввечері вона допомагала синові готу­вати уроки й так ретельно все завчала, ніби завтра сама повинна була стати перед суворим учителем. Якось, піс­ля бійки з одним хлопцем, на прізвище Сміт, Джорджі по­вернувся додому з синцем під оком і дуже хвалився мате­рі й захопленому дідусеві своєю відвагою в тій сутичці, в якій насправді не виявив особливого героїзму й зазнав рі­шучої поразки. Та Емілія й досі не забула цього Смітові, хоч він тепер став мирним аптекарем поблизу Лестер-сквер.

У такій тихій праці та невинних турботах минало жит­тя лагідної вдови; роки вплели дві чи три срібні волосини в її коси та провели ледь помітну зморшку на її чистому чолі. Проте Емілія сміялася з цих карбів часу.

- Яке це має значення для такої старої жінки, як я? - казала вона.

Всі свої надії вона покладала на сина, що мав стати ві­домим, славетним, великою людиною, як на те й заслугову­вав. Вона зберігала його зошити, малюнки та шкільні тво­ри й показувала їх невеличкому колу своїх знайомих, ні­би вони були чимось геніальним. Декотрі з них Емілія до­вірила міс Доббін, щоб та показала їх міс Осборн, Джорджевій тітці, і навіть самому містерові Осборну,- може, старий пошкодує, що був такий жорстокий і неприязний до того, кого вже нема на світі. Всі вади й провини чоло­віка вона поховала разом з ним і пам’ятала тільки коха­ного, що одружився з нею, всім пожертвувавши, шляхет­ного, гарного й відважного чоловіка, який обіймав її то­го ранку, коли пішов від неї битися й накласти головою за свого короля. Вона вірила, що її герой усміхається з неба, дивлячись на прегарного хлопчика, якого він зали­шив їй на радість і на втіху.

Ми вже бачили, як один з дідусів Джорджі (містер Ос­борн), володарюючи в своєму кріслі на Рассел-сквер, з кожним днем ставав лютіший і понуріший, а його дочка, хоч мала гарну карету й гарних коней, хоч її ім’я стояло в списках половини добродійницьких товариств столиці, була нещасна, самітна стара панна, з якої збиткувався батько. Вона знов і знов згадувала чарівного хлопчика, братового сина, якого недавно бачила. Вона мріяла про те, щоб їй дозволили під’їхати в своїй гарній кареті до того будинку, де він мешкав, і щодня, катаючись самотою в парку, озиралася на всі боки, сподіваючись, що, може, десь побачить його. Її сестра, банкірова дружина, зрідка робила таку ласку - відвідувала свій рідний дім на Рассел-сквер та свою подругу дитинства. Вона привозила з собою двох хворобливих дітей під наглядом набундюче­ної няньки й манірним голосом, упереміш з неприємним хихотінням, торохтіла сестрі про своїх великосвітських знайомих, про те, що її малий Фредерік - викапаний лорд Клод Пампух, а її гарнесеньку Марію помітила сама ба­ронеса, коли вони каталися в Роугемптоні в колясці, за­пряженій осликом. Вона просила сестру вмовити батька, нехай він зробить щось для її любих діточок. Вона вирі­шила, що Фредерік піде у гвардію, і якщо йому доведеть­ся бути старшим у родині (містер Буллок себе не шкодує, в усьому собі відмовляє, щоб купити маєток), то чим же буде забезпечена її люба донечка?

- Я сподіваюся на тебе, голубко,- казала місіс Бул­лок.- Ти ж бо знаєш, що моя частка татових грошей пе­рейде голові родини. Кохана Рода Мак-Мул викупить ма­єток Каслтодді, як тільки бідолашний, любий лорд Каслтодді помре, а в нього часто бувають напади епілепсії. Тоді малий Макдаф Мак-Мул буде віконтом Каслтодді. Обидва Бладаєри з Мінсінг-лейн переписали свої маєтки на малого сина Фанні Бладаєр. Бачиш, як важливо, щоб мій коханий Фредерік був найстаршим у родині... і попро­си тата, хай він перенесе свій біжучий рахунок до нас на Ломбард-стріт, добре? Негарно, що він тримає гроші в Стампі й Роді.

Після такої милої розмови, в якій світські теревені пе­репліталися з корисливістю, і після поцілунку, схожого на дотик жаби, місіс Буллок забирала своїх накрохмале­них крихіток і, маніжачись, сідала в карету.

Кожні такі відвідини цієї ревної прихильниці світсько­го тону тільки погіршували справу: старий Осборн клав ще більше грошей на рахунок у Стампі й Роді. Її зверхня манера дедалі дужче дратувала батька й сестру. Бідолаш­на вдова в маленькому будиночку в Бромптоні, оберігаю­чи свою дитину, навіть не здогадувалася, що хтось жадіб­но зазіхає на цей її скарб.

Того вечора, коли Джейн Осборн сказала батькові, що бачила його онука, старий не відповів їй нічого, але не розсердився і потім, ідучи до своєї кімнати, поба­жав їй «на добраніч» досить ласкавим голосом. Мабуть, він довго думав над її словами й розпитував у Доббінів про її відвідини, бо тижнів через два після цього поціка­вився, де дочка діла французького годинника з ланцюж­ком, який завжди носила.

- Я купила