Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

потуга природи, що так нещасливо викликала Боліну з сірого небуття до гіркого земного існування на її власну відповідальність, не посідає жадного життєвого тепла. Той величний символ дівчинка мала дістати, коли вступала в життя; однак серце, під яким її ношено й від якого їй належало б успадкувати почуття любові й людяності, було крижане з ляку перед наслідками.

До зачаття Боліни спричинилася гулянка в лісі, розпалена танцями дочка хуторянина й шанолюбний наймит, а керувало вчинком тверезе наймитове прагнення піднятися до становища господаря. Розрахунок не вдався, тому ще до народження дитини визначено її долю. Станові гордощі були дужчі за сором, і наймита прогнали з хутора. А дочку, після того як не помогло жадне знахарське зілля, послали до столиці «на курси хатнього господарювання». Либонь, через це й пішли різні чутки, бо не завше буває, що хтось їде з дому…

В селі життя плине так само рівно й тихо, як росте озимина в полі, — Боліна нічого не могла змінити. Жнива наставали як природний наслідок весняної сівби, хрестиком у календарі відзначувано день, коли злучали худобу. Кожного дня щось творилося, але це не збивало хлібороба з пантелику. А як випадало щось несподіване, то, за давнім звичаєм, запрошувано пастора й виношувано його на драбині з хати, щоб вів прогнав бузька: той бешкетник, мовляв, надто поспішився.

Боліна нікому не загрожувала своєю появою. Їй було досить свого клопоту: боротися за місце в житті. Коли ж вона — трохи невчасно — пробила собі дорогу в світ, усе вже так було влаштоване, що з самого початку про неї ніхто не мав знати. За певну суму грошей її взяла до себе родина одного п’яниці кравця, що тільки й жила з таких приймачат. Далі вона вже мала сама дбати про себе.

Мати її хутенько вернулась додому, рум’яна, бадьора й весела, немов нічого й не сталося. До ній годі було щось упізнати, хіба лиш груди стали пишніші. Отже, як щось і було, то вона добре замела за собою сліди. Ніяких таємничих зв’язків із кимось у місті; нічого підозрілого в її поведінці тут; ніде з землі не вистромлювалася дитяча ручка, що засвідчила б проти неї. Виявляється, все те — брехня, наймит просто великий хвалько. Знову ж таки, всяк по-своєму добрий, а чого око не бачило, а вухо не чуло, те й серцю нічого не каже! До того ж дівчина була єдина спадкоємиця багатого хутора.

А все ж дещо з людського поговору до неї пристало, і вона, хай там як, трохи спала з ціни, так само як спадає з ціни найкращий одяг, коли його бодай раз убирано — хоч би тільки до шлюбу в церкві. Їй дістався вдівець, та ще й без грошей. Але він став господарем на хуторі й подбав, щоб її рум’яні щоки та пишне тіло не зів’яли марно. Вона породила в чесному шлюбі кілька дітей і виховала їх працьовитими та побожними; відгомін далекого дитячого плачу не тривожив її праведних днів і не відганяв уночі сну. Сумління її було спокійне тим спокоєм, що його дає напханий гаманець; адже заплачено готівкою за те, щоб розвіяти неславу, хоч не одна, нею бувши, кинулася б у мергельну яму.

Боліна й плакала не дуже голосно. Між нею і світом, що до нього вона мала б належати, пролягала прірва. Здавалося, що дитина знала про це від самого свого народження й наперед відмовилася вимагати чогось. Властиво, вона не мала права жити, бо гроші, заплачені за неї, скінчилися протягом першого року; то навіть було нечемно з її боку триматися довше, ніж ставало грошей; названі батьки так і дивилися на це — як на Болінику каверзу, й відповідно її трактували.

її тримали надголодь або й зовсім голодною, зате часом перегодовували, що було для неї, либонь, найнебезпечніше. Однак Боліна все витримала.

Підростаючи, вона — швидше схожа на обтягнений шкірою кістяк, ніж на живу істоту, — бавила інших приймачат, що їхня доля ні на волосинку не відрізнялася від її власної. Вона бачила, як декотрі з тих бідолах тихо, майже непомітно покидали цей світ, а декотрі чіплялися за життя з незбагненною впертістю. Смерть не здавалася Боліні чимось страшним — її маленькі зведені брати й сестри не дуже мінялися до й після тієї миті, яку названі батьки вважали за вирішальну. Колір шкіри був той самий, тільки легенькі корчі, ледь чутний писк — і кінець.

Сама Боліна домучилась так до чотирнадцяти років, а тоді пішла служити.

Ніхто не звідувався про її батьків чи про їхнє шлюбне посвідчення, навіть пастор, що в нього Боліна перші півроку бавила дітей. Натомість від неї вимагали сили, а надто спритності.

Боліна ж не була ні дужа, ні спритна — кістяк із тоненьких, немов висхлих, кісток, обтягнених шкірою! І кров, що мляво текла в її жилах, була ріденька й синювата, як столичне молоко, та й гріла так само погано, як зібране молоко, змішане з найдешевшою горілкою. В тій рідині бракувало моці, щоб зродити самостійну думку, — її насилу ставало, щоб виконати наказ; через те Боліну всюди швидко відпроваджували зі служби.

Та поступово дівчина трохи-таки вбралася в тіло; вона була така невибаглива, що прибувала у вазі навіть там, де інші голодували. Однак до правдивої сили було далеко, а на живлення мозку й зовсім не ставало. Обличчя в неї й далі було бліде, аж синє, рухалась вона мов сновида, все випускала з рук і водно товкла посуд. За це їй перепало безліч штурханів, і багато сліз пролила вона через свою незграбність. А сльози тільки ще дужче знесилювали її.

Так «дитя кохання» дожило до шістнадцяти років. Боліні призначили дванадцять крон на місяць, і вона, як уже мовилося, зазнала першої в житті ласки. Приголубив її в темному кутку за сходами один молодик у пальті, з русявими вусами. Боліна потім багато й довго думала про це, але так ні до чого й не додумалась. Вона знала штурхани, ляпаси, але такого з нею ще ніколи не траплялося. Раз по раз вона торкалася своєї щоки, де ще й досі збереглося відчуття теплого, ніжного дотику, і, дивуючись, знову верталася до звичних їй сварок і сліз.

Однак у її душі засвітилося щось