Станіслав Лубєнський - Степовий пірат

і закидає йому, що партійність у нього в крові. Але й Махно, й Аршинов намагаються зробити висновки з програної революції. Вони переконані, що причиною поразки була відсутність згуртованої, централізовано керованої організації, яка була в більшовиків.

«Паризький період» для Махна, якому дошкуляють хвороби й бідність, — час найбільшої публіцистичної активно-сті. Його тексти публікуються переважно в «Деле Труда», але зав’язується також співпраця з «Le Libertaire» та детройтським журналом «Пробуждение». Фінансова ситуація Батька не покращується: у цих виданнях публікуються заради справи, а не заради грошей. Нестор Іванович пише щиро й сміливо, але ніколи не навчиться робити це цікаво. Він розповідає про реалії війни і практичне застосування положень анархізму. Він викриває цинізм і брехню більшовиків, полемізує з авторами сенсаційних досліджень, спогадів і художніх творів на тему махновщини. Здебільшого це книжки критичні, нерідко сповнені серйозних обвинувачень. Махновців у них зображено як дику, п’яну банду, що суто з жорстокості вбиває кого попало. Махно невтомно захищає добре ім’я руху, вимагає доказів, закликає авторів до публічної дискусії.

1926 року в Парижі виходить оповідання «Махно і його єврейка» Жозефа Кесселя, майбутнього автора скандальної «Денної красуні». Твір спирається на антимахновський памфлет Миколи Герасименка. В оповіданні Кесселя Нестора Івановича зображено як закоханого у молоду єврейку психопата, що змушує її до церковного шлюбу. Брошура Герасименка на той час є вже такою ж скомпрометованою, як і її автор, вигнаний з Чехословаччини за шпигування на користь більшовиків. Попри це, як відлуння, повертаються звинувачення в антисемітизмі й погромах, якими начебто керував Махно. Він сам пише звернення «До євреїв усіх країн», у якому вимагає або припинити цькування, або надати докази його уявних злочинів. Справа викликає велике зацікавлення, у зв’язку з чим у клубі «Faubourg» відбувається зустріч Махна й Кесселя. За словами Александра Скірди, французького дослідника махновщини, Нестор Іванович виходить із суперечки переможцем.

3

1927 року Галина з дочкою виїжджають з Венсенна. Туберкульоз, який розвивається в Махна, є небезпечним для Люсі. Крім того, стосунки в сім’ї вже віддавна не складаються. Цікаве зображення особистого життя Махна паризьких часів знаходимо у спогадах Іди Метт. Ця молода єврейка з Білорусі познайомилася з Батьком 1925 року в редакції «Дела Труда». На три роки вона стала для нього кимось на зразок секретарки. Її спогади про Махна сповнені співчуття й захоплення. Метт змальовує Батька як людину зламану, вирвану зі світу легендарної козацької слави й закинуту в еміґрантські злидні, як харизматичного вождя, що перетворився на сірого обивателя.

Нестор Махно з Люсею (Оленою). Париж, 1928

В її очах Махно — це людина, що шукала спокою, але одночасно погано переносила забуття. Він не зносив критики і був категоричним, але морально чистим і порядним. Непристосований до звичайного життя, зі смішною звичкою говорити заголосно і надто пафосно про речі прозаїчні. Люблячий батько, що важко переживав кожного потиличника, даного дочці. Романтик, який ділився з Метт мріями про те, що хотів би повернути час і вести нормальне життя українського селянина. У своїй «Невідомій революції» Волін описував Батька як різкого й неприємного алкоголіка. Метт стверджувала, що Махно взагалі не пив і вже точно ніколи не напивався (однак їхній контакт обірвався наприкінці двадцятих років). Воліна й Галину Кузьменко вона зобразила як людей невірних і вкрай недоброзичливих до Батька.

Проте спогади Метт важко визнати достовірними, оскільки вона продемонструвала в них велику схильність до очорнення особливо неприємних їй людей. Наприклад, вона пише, що Кузьменко намагалася перерізати горло Батькові, коли той спав. У неї нібито був роман із якимось петлюрівським офіцером, і вона не бачила іншого способу завершити стосунки з Махном. Батько прокинувся в останню мить, але в шарпанині колишня дружина поранила йому обличчя. Звідси — пояснює Метт — великий шрам на щоці в революціонера.

У 1974 році Галина Кузьменко лаконічно описала Вікторові Яланському розрив із Нестором Івановичем: «Наші шляхи розійшлися». Метт злісно стверджувала, що Галина зв’язалася з Воліним, але це неправда. Подружжя залишалось у гарних стосунках. Якийсь час Галина регулярно відвідувала з донькою хворого Махна, пізніше з огляду на роботу переїхала до іншого міста. 1928 року Нестор Іванович надіслав свою фотографію з Люсею до Гуляйполя, на адресу родини Омеляна. Маленька дівчинка усміхається з-за столу, за яким сидить замислений батько і щось записує. Напевне, саме таким він хотів у ті часи себе бачити — вільним від злиднів і хвороби, зосередженим на важливіших справах.

Цілком несподіваного удару зазнає Махно 1931 року. Аршинов, його вчитель і товариш по зброї, публікує самокритику. Він відхрещується від анархізму й анархістів, визнає історичну рацію більшовиків. 1933 року він залишає Францію і переїжджає разом із родиною до Москви. «Ми тут не живемо, а мучимось», — скаржиться він перед від’їздом Галині. Ймовірно, про амністію для нього подбав його співкамерник із царської тюрми, а тепер приятель Сталіна, Сєрґо Орджонікідзе. Аршинов оселяється в Москві під прізвищем Островський. Працює коректором. Сидить тихо, в політику не втручається, сподівається, що колишні провини йому забудуть. Його розстріляють у 1937 році під час великої чистки.

4

Згубні умови життя, недоїдання й, імовірно, проблеми з алкоголем викликають у Махна з кожним місяцем дедалі сильніше загострення туберкульозу. Навесні 1934 року його стан різко погіршується, і хворого кладуть до шпиталю Тенон. Французькі лікарі приймають рішення про операцію, але врятувати Батька вже неможливо. Він проживе ще кілька місяців. 24 липня Галину Кузьменко викликають до помираючого. Батько лежить на відгородженому фіранкою лікарняному ліжку із заплющеними очима. Прихід гостей вириває його з заціпеніння. «Донечко, будь здорова і щаслива, — каже він Люсі, після чого додає: — Пробачте, друзі, я дуже стомлений, хочу подрімати». І ще просить санітарку принести кисневу подушку. Ані він сам, ані ніхто з присутніх, мабуть, не думає, що це будуть його останні слова. Жодної патетичної максими, жодного бундючного вигуку. Просто: «принесіть кисневу подушку», — просить слабким голосом хвора людина. Махно помирає на світанку уві сні.

Сонячного дня 28 липня на славетному цвинтарі Пер-Лашез збирається кілька десятків осіб. Це переважно анархісти, які провели блискавичний збір коштів на гідний похорон заслуженого