Станіслав Лубєнський - Степовий пірат

завжди сором’язливо обмежуються кількома сторінками. Махно в еміґрації — це герой, чий час минув, але слід розповісти його історію до кінця. Адже навіть ці останні роки оповиті легендою. Кожна історія має кілька версій, кожна подія набуває глибокого значення. Махно виступає то постаттю першого плану, а то — сірим статистом. Для багатьох він — живий символ, людина горда й незламна попри зрадливість долі. Для інших — деґенерат, що з кожним роком усе глибше занурюється в алкоголізм і вбогість. Який Махно справжніший?
1

Із Торуня Галина Кузьменко разом із дочкою без перешкод дістається до Парижа. Махно тим часом перебирається на територію вільного міста Ґданська. Більшовицькі агенти не спускають з нього очей, умовляють повернутися, дають гарантії безпеки. Вони пропонують йому обговорити деталі в радянському посольстві у Берліні. Проте Махно знає, що туди набагато легше увійти, ніж вийти. За дверима посольства його перестане захищати будь-який закон. Він відмовляється і з помсти радянська розвідка доносить на нього у ґданську поліцію. Махна засуджують за вбивства німецьких солдат і поселенців у 1917-1920 рр. Завдяки допомозі місцевих анархістів йому вдається втекти з тюрми, але поліція наступає йому на п’яти. Батько шукає можливість вибратись із міста. Йому не вдається дістати фальшиві документи, німецький моряк, який мав перевезти його до Щецина, зникає з грішми. Нарешті Батько проникає на територію Німеччини пішки.

Він замітає за собою сліди. Дякуючи берлінським анархістам він отримує документи на прізвище діда — Міхненка. У квітні 1925 року він нарешті потрапляє до Парижа. Тут йому вже нічого боятись, бо хоч він і вбив у житті багатьох людей, французів серед них радше не було. Махна та його родину приймають у Франції тепло. Разом із Галиною і Люсею вони впродовж певного часу мешкають у Мей Пікер, анархістки, чий дім гостинно відкритий для товаришів, які цього потребують. Бюрократичні проблеми з отриманням дозволу на перебування допомагає вирішити депутат-соціаліст Поль Фор. Анархіст, такий собі Фукс, знаходить для родини Махнів помешкання у тихому Венсенні під Парижем. Місто відоме замком Валуа, який після згасання династії виконував похмуру функцію в’язниці. Тут, зокрема, тримали Мірабо, Дідро й маркіза де Сада. За наказом Наполеона в замковому рові було розстріляно герцоґа Енґієнського. З часом у Махна з’явиться звичка гуляти ліском, що оточує фортецю. Це гарна місцина, але Батько до самої смерті нарікатиме, що паризька метрополія завелика й перенаселена. Держава у мініатюрі зі всюдисущою бюрократією, сотнями установ, судів і тюрем. Це нестерпно для справжнього анархіста. Тож Махно із плином часу ідеалізує спокійне життя українського села, до якого — він це виразно відчуває — вже ніколи не повернеться.

Він нарікає на Париж, на Венсенн, але ці місця мають одну незаперечну перевагу: тут легко зберігати анонімність. Стомлений, розчарований Батько шукає насамперед спокою. Неподалік нього мешкає багато еміґрантів з Росії та України, але вони поглинуті радше важким щоденним життям, а не з’ясуванням, що в кого із сусідів лежить на сумлінні. Джорж Орвелл у своїй автобіографічній книзі «Down and Out in Paris and London» зобразив тогочасний Париж як місто, в якому кожен другий кельнер — колишній царський офіцер. У передмістях мешкають також колишні махновці.

Не всі дають собі раду так добре, як Василь Харламов на прізвисько Харлашка, який одружився з парижанкою. Цей корінний гуляйпілець прекрасно тут почувається і з часом перетвориться (знаємо про це з фотографій) на типового вусатого француза в береті з хвостиком. Багато еміґрантів не можуть подолати скруту, забуття й самотність. Василь Заяць вистрілив собі в голову в кімнаті Нестора Івановича. Через цей інцидент Батько мав тимчасові клопоти з поліцією.

Це зрештою не єдина зустріч Махна-Міхненка з французькими правоохоронними органами. Нестор Іванович виявився вплутаним у справу про вбивство Петлюри. Винним у злочині є Шльома Шварцбард, анархіст, український єврей, що втратив усю родину в погромах. У Махна виникають проблеми, оскільки поліція дізналась, що вбивця — його знайомий і частий гість. Цього насправді замало, щоби покарати Нестора Івановича, але досить, щоби пригрозити йому депортацією. На щастя, ветеранові революції знову допомагають французькі товариші.

Махно — легенда, але живе у страшній бідності. Французький анархіст, чиє прізвище не відоме, виплачує йому впродовж певного часу невелику стипендію, щоб Батько міг написати спогади. Перший том з’являється 1927 року, але продається погано, тому видавець відмовляється від двох наступних. Вони будуть опубліковані лише після смерті Махна. Анархісти ставляться до нього доброзичливо, але єдине, що вони можуть для нього зробити, — це час від часу запросити на обід. Добре, що хоч для цього трапляються приводи, оскільки багато людей прагнуть із ним познайомитись. 1927 року Махно розмовляє у Парижі з легендарним іспанським анархістом Буенавентурою Дурруті. Батько вважає Іспанію найбільш сприятливим місцем для здійснення наступної революції. Він пропонує свій досвід і заявляє про готовність вступити до революційної армії. До іспанської війни Махно вже не доживе, але в республіканських шерегах опиняться двоє махновців, чиї прізвища нам не відомі.

2

Галина працює хатньою робітницею і пралею в пансіоні для дівчат. Батько береться за різні заняття, але йому ніде не вдається зачепитись надовго. Він цікавиться есперанто, універсальною міжнародною мовою, що має об’єднати всіх людей. Вчить, що anarkio estas la patrino de ordo — анархія мати порядку, але все ще слабо знає французьку. На додачу прострелена нога й туберкульоз, що стає все важчим, унеможливлюють для нього тривале фізичне навантаження. Отже, якийсь час він працює на металургійному заводі, пізніше токарем на «Рено». Підробляє вдома плетінням капців із соломи. З такої самої жалюгідної праці живе й Аршинов, який разом із родиною в’їхав до сусіднього помешкання. Операція на пораненому коліні не дає результатів, і знову лише рішучий протест Батька зупиняє лікарів перед ампутацією.

Єдине захоплення, якому Махно відданий цілковито — це співредагування з Аршиновим газети «Дело Труда». Проте невдовзі в них починається конфлікт з ортодоксальними анархістами. Вони виступають за створення Платформи, вищої інстанції, що надала б ідеології стрункості, а рухові — певного різновиду партійної структури. Проте верхівка анархістів відкидає цю ідею, а Волін, який також кинув якір у паризькій «українській колонії», прямо називає її спробою «збільшовизувати» анархізм. Він дорікає Аршинову більшовицьким минулим