Станіслав Лубєнський - Степовий пірат

революціонера. Присутні також сусіди Махна, що в більшості своїй не усвідомлюють, ким він був насправді. Останки вміщують до ніші 6685 колумбарію. Латунна плита з простим написом «Нестор Махно 1889—1934» і портретом померлого. Слово бере Волін, який після скандалу довкола «Дела», ймовірно, біля смертного одра помирився з Батьком. Упродовж наступних тижнів анархістська преса по цілому світі друкує некрологи, спогади, свідчення. Невдовзі після похорону зусиллями Комітету Нестора Махна, скликаного товаришами у вигнанні, виходять другий і третій томи його спогадів за редакцією Воліна.

Волін уже ніколи не залишить Францію. На шпальтах анархістської преси він невтомно викриває злочинність совєтської системи. Після початку громадянської війни в Іспанії він якийсь часу видає в Парижі часопис Народної Конфедерації Праці, проте політичні рішення групи змушують його покинути цю справу. Він живе у злиднях, його дружина помирає. Перед самою війною переїжджає до Німа, де на прохання приятеля редагує тижневик «Terre Libre». Одночасно він працює над історією жовтневої революції, прагнучи показати її як масовий суспільний вибух, а не боротьбу політичних угруповань. Волін закінчує «Невідому революцію» в 1940 році. Під час війни він переховується від подвійної небезпеки — як єврей і анархіст. Імовірно, тоді він захворіває на туберкульоз, від якого і помирає в уже звільненому Парижі у вересні 1945 року.

5

Найдовше з головних героїв махновщини проживе Галина Кузьменко. Після смерті Махна вона перебивається здебільшого випадковими заробітками. Відкрита нею крамничка швидко банкрутує. Тим часом мала Люся перетворюється на молоду й красиву Олену. Про її долю добре відомо з книжки Віктора Яланського і Лариси Верьовки «Нестор і Галина. Розповідають фотокартки». У 1939 році вона вчиться в маленькому закладі розпису на тканині, але навчання перериває початок війни. Олена, зареєстрована по батькові як Міхненко, не привертає уваги окупаційної влади. 1941 року вона знаходить роботу на берлінському заводі «Siemens», а слідом за нею до столиці Третього Райху приїжджає Галина. Мати з дочкою користуються привілеями, не доступними працівникам-слов’янам: за документами вони француженки. Взяття Берліна радянськими військами примусові робітники вітають з ентузіазмом. Навіть колишні білогвардійці кажуть, що прийшли «наші».

Галина під час рутинного візиту радянського офіцера, який переписує робітників, зізнається, що вона — колишня дружина Махна й хотіла би повернутись на батьківщину. Енкавеесник, старший лейтенант Князєв, доповідає про справу керівництву й очікує на інструкції. Що більше: в комендатурі з’являється донька Махна, яка також заявляє про бажання повернутися на ніколи не бачену батьківщину. Справу передають на вищий щабель. Рішення про арешт обох жінок приймає прокурор Київського військового округу. Галину Кузьменко, до якої спочатку ставилися з доброзичливою цікавістю, тепер регулярно допитують. Слідчий домагається, щоб вона виказала ворогів радянської влади серед паризьких еміґрантів. Кузьменко відмовляється, після чого її разом із донькою перевозять до Києва.

16 серпня 1946 року оголошують вирок. Олену Міхненко засуджено до 5 років заслання, а Галину Кузьменко — до семи років таборів. Колишня дружина Махна потрапляє до табору десь у Мордовії. На етапі вона мусить захищатися від ув’язнених кримінальниць, які здирають із політичних теплий одяг. Перша картина після виходу з потяга: чотири ряди колючого дроту, сторожові вежі, а трохи далі — рідкий сосновий ліс. Серед ув’язнених часто чути українську мову — в таборі багато українок із Галичини, засуджених за участь в бандерівському русі. Галина працює швачкою в табірному цеху, вишиває квіти на брошках, серветках і гаманцях. На роботі вона знайомиться з милою і розумною дружиною засуд-женого до смерті за співпрацю з німцями командира РОА — генерала Власова. Бригадиркою в їхньому бараку є неприємна дружина розстріляного у велику чистку Йони Якіра.

Галина Кузьменко з дочкою Оленою. Париж, початок 1940-х років

Посередині терміну Галина отримує дозвіл на листування з донькою. Олена мешкає в Казахстані, в місті Джамбул. Живе в страшній бідності, хворіє на тиф, через ускладнення має проблеми зі слухом. Вона миє посуд у фабричній їдальні. Вона дуже вродлива, напевне, могла б улаштуватися офіціанткою, але їй бракує грошей на пристойний одяг. На жодну кращу роботу шансів немає. Вона зустрічається з чоловіками, але ті зникають, щойно дізнаються, з чиєю донькою мають справу. З цієї ж причини їй складно знайти помешкання на довший час. Олена наче прокажена, люди розступаються, бачачи її. Почуття відчуженості посилює ще й те, що російською вона розмовляє з виразним французьким акцентом.

Галина виходить із табору 5 травня 1954 року — аж через дев’ять місяців після закінчення терміну покарання, але немає вищої інстанції, куди б можна було поскаржитись. Їй п’ятдесят вісім років, в неї немає дому. До Києва її запрошує брат Микола, з яким вона давно не бачилась, проте, коли сестра з’являється в місті, він змінює свою думку. Родичі просять, щоб Галина не накликала на них неприємності. Ще недавно ув’язнена, ворог народу, вона й далі викликає підозри з боку влади. Нічліг їй пропонує попутниця.

Наступного дня вранці дружина Махна вирушає потягом до Москви, щоб звідти дістатися до Джамбула. В столиці відвідує музей революції й дивиться на старих знайомих. Климент Ворошилов, з яким вона сиділа при столі, коли той приїхав до Гуляйполя вручати Махнові орден. Олександра Коллонтай, емансипована жінка, дружина Дибенка. Окулярник Антонов-Овсієнко, автор дуже прихильного рапорту про досягнення революційного Гуляйполя. І Фрунзе, який у Криму вбив ножа у спину своїм махновським союзникам. Галина потім розповідала Віктору Яланському, що почувалася в Музеї, «як живий експонат».

Олена в першу мить не впізнає матір, коли та влітку 1954 року перепиняє її на вулиці в Джамбулі. Разом їм трохи легше, хоч минуле постійно лежить тінню на їхньому житті. Олена закінчує технікум, а у віці сорока дев’яти років здобуває вищу освіту (вона спеціалізується на гідромеліорації). У 1961 році Галина нарешті стає повноправною громадянкою СРСР, отримує внутрішній паспорт і право на житло. Ордер їй видають через десять років. На той момент їй сімдесят п’ять і жити вже залишається небагато.

Галина Кузьменко, 1970-ті роки

1976 року вона на місяць приїжджає до Гуляйполя й зупиняється у Віктора Яланського. Відвідує знайомі місця і старих знайомих. Яланський ночами записує з