Хуліо Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

застрягши в натовпі біля газетних стендів, думав, коли ж мене доконає настирлива усмішка бідолашної Ірми і біржева спека, від якої мокне сорочка. Я відчував тепер, що світ галерей не мета і не кінець бажань. Раніше я виходив, — і раптом на будь-якому розі все могло закрутитися майже непомітно, і я потрапляв без зусиль на Плас де Віктуар, звідки так приємно пірнути в завулок, до запилюжених крамничок, а якщо поталанить — опинявся в Галері Вів’єн і йшов до Жозіан, хоча, щоб себе помучити, любив пройтися для початку до Пасаж де Панорама і Пасаж де Пренс і, обігнувши біржу, прийти кружним шляхом. А тепер у галереї Гуемес навіть не пахло кавою мені на втіху (несло тирсою і лугом), і я вже відчував невиразно, що світ галерей не пристань, та все ж іще вірив, що зможу звільнитися від Ірми і від служби і легко знайти ріг вулиці, де стоїть Жозіан. Я завжди хотів туди вернутися — туга находила на мене і перед газетними вітринами, і серед приятелів, і вдома, в садку, а найбільше ввечері, коли там, на вулиці загоралися газові ріжки. Але щось тримало мене біля матері та Ірми — можливо, я знав, що в галереях мене вже не чекають, страх брав гору. Ніби автомат, заходив я в банки і в контори, терпеливо купував акції, і продавав, і слухав, як цокають копита і поліцейські стріляють у юрбу, що славить союзників, і так мало вірив у звільнення, що, опинившись у світі галерей, навіть злякався. Раніше я не почувався тут таким чужим. Щоб згаяти час, я пірнув у брудний під’їзд і, дивлячись на перехожих, вперше вбирав у себе ніби ззовні все те, що здавалося мені колись моїм: вулиці, фіакри, рукавички, одяг, сніг у двориках і гамір у крамничках. Нарешті стало зовсім світло, і я знайшов Жозіан у Галері Кольбер, і вона цілувала мене, і стрибала, і сказала, що Лорана уже нема, і в кварталі щовечора це святкують, і всі питають, куди я пропав, і знову стрибала, і цілувала. Ніколи я не бажав її так сильно, і ніколи нам не було ліпше під дахом, до якого я міг дотягтися з постелі. Ми жартували, цілувалися, радісно базікали, а в мансарді ставало все темніше. Лоран? Такий кучерявий, з Марселя, він боягуз, він замкнувся на горищі, де убив ще одну жінку, і жалісно благав пощади, поки поліцейські висаджували двері. Його звали Поль, негідника, ні, ти подумай, — ще й боягуз, убив дев’яту жінку, а коли його тягли до поліцейського фургона, вся тутешня поліція мала боронити його (правда, без особливої охоти), а то б його розтерзала юрба. Жозіан уже звикла до цієї події, поховала Лорана в пам’яті, що не зберегла подробиць, але мені й того вистачало, я просто не вірив, і тільки її радість переконала мене нарешті, що Лорана нема і ми можемо ходити завулками і не боятись під’їздів. Це треба було відзначити, і, оскільки ще й снігу не було, Жозіан повела мене на танці в Пале-Рояль, де ми не бували за часів Лорана. Коли, співаючи пісень, ми йшли вулицею Петі Шампс, я обіцяв повести її згодом на бульвари, в кабаре, а потім — до нашої кав’ярні, де за келихом вина я спокутую свою відсутність.

Кілька недовгих годин я пив з повної чаші тутешнього, щасливого часу, переконуючись, що страх минув і я вернувся під моє небо, до гірлянд і статуй. Танцюючи в круглій залі біля Пале-Рояль, я скинув з плечей останній тягар міжчасся і вернувся в краще життя, де нема ні Ірминої вітальні, ні садка, ні жалюгідних утіх Галереї Гуемес. І невдовзі, базікаючи з Кікі, Жозіан і господарем і слухаючи про те, як помер південноамериканець, і пізніше я не знав, що це відстрочка, остання милість. Вони говорили про нього насмішкувато і недбало, ніби про якийсь із тутешніх курйозів, прохідну тему, і про смерть його в якомусь готелі згадали мимохідь, і Кікі зацокотіла про майбутні бали, і я не зразу міг розпитати її докладніше, сам не розумію чому. Все ж дещо я узнав, наприклад, його ім’я, чисто французьке, яке я одразу забув. Узнав, як важка хвороба звалила його на одній з вулиць Монмартра, де у Кікі жив друг. Узнав, що він був самітником, і що горіла свічка серед книжок і паперів, і друг його забрав кота, а хазяїн готелю на все те страшно сердився, бо в цей час чекав своїх тестя і тещу, і лежить він у безіменній могилі, і ніхто про нього не пам’ятає, і скоро будуть бали на Монмартрі, і що схопили-таки Поля-марсельця, і пруссаки справді зарвалися, пора їх провчити. Я відривався, мов квітка від гірлянди, від двох смертей, таких симетричних, на мій погляд, — смерті південноамериканця і смерті Лорана. Один помер у готелі, другий розчинився в марсельці, і смерті зливалися в одну, і стиралися назавжди в пам’яті тутешнього неба. І вночі я думав ще, що все тепер покотиться знову як раніше, до того, як усе захопив страх: і володів Жозіан у маленькій мансарді, і ми обіцяли одне одному гуляти разом влітку і ходити в кав’ярню. Але там, унизу, було холодно, і загроза війни гнала на біржу, на службу о дев’ятій ранку. Я переломив себе (бо гадав тоді, що це потрібно), і перестав думати про віднайдене небо, і, пропрацювавши весь день до нудоти, повечеряв з матір’ю, і радий був, що вона задоволена моїм станом. Весь тиждень я бився на біржі, забігав додому поміняти сорочку і знову промокав наскрізь. На Хіросіму упала бомба, клієнти зовсім показилися, я бився, як лев, щоб врятувати знецінені акції і знайти бодай один певний курс у світі, де кожен день наближав кінець війни, а у нас диктаторський уряд ще намагався поправити непоправне. Коли війна закінчилася і в Буенос-Айресі ринули на вулиці юрми, я подумав, чи не взяти мені відпустки, але поставали все нові проблеми, і я саме тоді обвінчався з Ірмою (у матері був серцевий напад, і родина, не зовсім безпідставно, винуватила в тому мене). Я знову і знову думав, чому ж, якщо там, у галереях, страху більше немає, для нас із Жозіан все не знаходиться часу зустрітися знову і поблукати під нашим гіпсовим небом. Певне, мені заважала сім’я і служба, і я тільки іноді у вільні хвилини ходив розважитися в галерею Гуемес, і дивився вгору, і пив каву, і все невпевненіше думав про вечори, коли я