Хуліо Кортасар - Усі вогні ­— вогонь

з господарем, присягалися в вічній дружбі і погрожували пруссакам. Мабуть, суп і сир охолодили нас — ми якось притихли, і нам було не по собі, коли замикали кав’ярню, гримлячи ланцюгами і гратами, і холод усієї землі очікував нас біля фіакрів. Нам ліпше б ушістьох поїхати, ми б зігрілися, та господар жалів коней і посадив у перший фіакр, з собою разом, Руду й Альбера, а мене доручив Кікі і Жозіан, які, як він сказав, були йому мов доньки. Ми посміялися над цим з візниками і відійшли трохи, поки фіакр пробирався до Попінкуру і візник старанно вдавав, що жене галопом, поганяє коней і навіть батожить їх. З якихось невиразних міркувань господар наполіг, щоб ми зупинились неподалік, і, тримаючись за руки, щоб не послизнутися, ми піднялися пішки вулицею Рокет, кволо освітленій поодинокими ліхтарями, серед тіней, які в смузі світла оберталися циліндрами, або фіакром, або людьми в плащах і зливалися в глибині вулиці з великою і чорною тінню в’язниці. Прихований, нічний світ штовхався, ділився вином, сміявся, верещав, жартував, і западала мовчанка або спалахував трут, виділяючи обличчя з мороку, а ми пробиралися, намагаючись триматися разом, ніби знали, що тільки так ми у якийсь спосіб виправдаємо свій прихід. Гільйотина стояла на п’яти кам’яних підпорах, і служники правосуддя нерухомо чекали між нею і каре солдатів, що тримали рушниці з примкнутими багнетами. Жозіан вп’ялася мені нігтями в руку і так тряслася, що я хотів повести її до кав’ярні, але кав’ярень тут не було, а вона ні за що не згоджувалася піти геть. Тримаючи попідручки мене й Альбера, вона підскакувала, щоб роздивитися машину, і знову впивалася мені в рукав і, нарешті, обійнявши мене за шию, змусила пригнути голову і, впившись у мене поцілунком, вкусила в істериці, мурмочучи такі слова, які я рідко від неї чув, і я на мить запишався, ніби дістав над нею владу. Справжнім цінителем був один Альбер. Він курив сигару і, щоб згаяти час, спостерігав за церемонією, прикидаючи, що робитиме злочинець в останню мить і що відбувається зараз у в’язниці (він звідкись це знав, але не мав наміру нічого пояснювати). Спершу я жадібно слухав, узнавав усі подробиці ритуалу, але поступово, повільно, наступала мить, у якій не стало ні його, ні Жозіан, ні свята, що насувалося на мене, і я все більше відчував, що я один, що все не так, що під загрозою мій світ галерей, та ні, гірше: все моє тутешнє щастя — лише обман, пролог до чогось, пастка серед квітів, ніби якась із гіпсових статуй дала мені ошуканську, несправжню гірлянду (я ще ввечері думав, що все сплітається, як квіти в гірлянді), дала вінок, неквапно обертаючись Лораном, і я поволі сповзаю із невинного сп’яніння галереї і мансарди моєї приятельки у жах, у сніг, у загрозу війни, туди, де господар святкує ювілей і мерзнуть на зорі фіакри, і Жозіан, вся скулившись, ховає обличчя у мене на грудях, щоб не бачити страти. Мені привиділося (гратки здригнулися, і офіцер дав команду), що це, власне, кінець, сам не знаю чого, адже я житиму, і ходитиму на біржу, і бачитимуся з Жозіан, Альбером і Кікі, яка зараз почала істерично гатити мене по плечу, і хоч я ніяк не хотів одвертатись од прочинених в’язничних гратів, мені, однак, довелося глянути туди, куди дивилася вона — здивовано і насмішкувато, і я побачив трохи не поруч з господарем сутулувату постать у плащі, і впізнав південноамериканця, і подумав, що й це вплітається у вінок, ніби хтось поспішає доплести його до зорі. А більше я не думав — Жозіан із зойком припала до мене, і там, у великій тіні, яку ніяк не могли розігнати дві смужки світла від газових ріжків, забіліли сорочки між двома чорними силуетами. Біла пляма попливла, зникла, виникла, й над нею раз у раз схилявся ще один силует і обіймав його чи лаяв, чи тихо говорив з ним, чи давав щось поцілувати, а потім відійшов, і пляма ледь наблизилася до нас у рамці чорних циліндрів, і раптом щось стали робити — спритно, ніби в цирку, і, відокремившись від машини, його схопили якісь двоє, і шарпнули, ніби зірвали з плечей непотрібне пальто, і штовхнули вперед, і хтось глухо скрикнув — чи то Жозіан на моїх грудях, чи то сама пляма, що сповзала вниз до чорної машини, де щось рухалося і гриміло. Я подумав, що Жозіан погано, вона ковзнула по мені, ніби ще одне тіло падало в небуття, і я підтримав її, а згусток голосів розсипався останніми акордами меси, гримнув у небо орган (заіржав кінь, почувши запах крові), і юрба понесла нас уперед під крики і команди. Жозіан плакала з жалю, а я бачив поверх її капелюшка розчуленого господаря, гордого Альбера і профіль південноамериканця, який марно намагався розгледіти машину, — спини солдатів та старанних тюремників затуляли її, видно було лише плями, виблиски, смужки, тіні в мереживі плащів і рук, усі квапилися, всі хотіли випити, зігрітися, виспатися, і ми хотіли того самого, коли їхали в тісному фіакрі до себе в квартал і говорили, хто що бачив, і встигли між вулицею Рокет і біржею все зіставити, і посперечатися, і здивуватися, чому всі бачили по-різному, і похвалитися, що ти і бачив, і тримався краще, надто ж в останню хвилину, не те що наші несміливі подруги.

Не дивно, що у той період мати бідкалася над моїм здоров’ям і нарікала відверто на мою байдужість, що змушувала страждати бідолашну Ірму і могла посварити мене з впливовими на біржі друзями покійного батька. На це я мовчав, а через день-другий приносив квітку чи подешевілий щойно кошичок для вовни. Ірма була розважливіша — мабуть, вона вірила, що після шлюбу я знову житиму, як, на її думку, живуть усі порядні люди. І сам я був недалекий від цих думок, хоча й не міг розлучитися з надією на те, що там, у царстві галерей, пануючий зараз страх врешті щезне і я не шукатиму захисту вдома і розумітиму, що тут захисту немає, тільки-но мама журно зітхне, а Ірма подасть мені каву, усміхаючись хитрою усмішкою нареченої. В ті дні у нас панувала одна з численних військових диктатур, але всіх хвилювала більше загроза світової війни, і щоразу в центрі збиралися юрми, щоб відзначити просування союзників і визволення європейських столиць. Поліція стріляла в студентів і жінок, торговці опускали залізні віконниці, а я,