Павло Євгенович Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

всякої кореспонденції окружала вивезених серпанком непевности й таємничости. Цей засіб надавався до того, щоб тримати поляків у шаху. Але він лише потверджував, на яких тривких підвалинах побудована нова польська демократія. Та нам не було до теоретичних розважань, бо в очі заглядав ще один дошкульний ворог — голод. Добрі часи, коли один з нас був хліборізом, другий у кухні… скінчилися. Зупа тут була страшна. У нас говорилося про кепську зупу: «чиста вода». Та це не була навіть чиста вода, це була брудна вода, бо там кидали картоплю в лушпині, гнилу капусту і всяку гидоту, щоб лиш зупа була густіша, та це й так до її згущення не дуже причинялося. Коли ми зачали ходити на будову до шахти «13 біс» стало остільки легше, що там можна було купити хліба, часом навіть картоплі. Але звідки взяти гроші, коли ми діставали по 5 карб. Місячної. Ми, багатші, продавали свою кращу одежу. Лахи, що на них ніколи не подивився б жебрак у Европі перед війною, знаходили легко покупців між — пожалься Боже — свобідними робітниками та навіть членами нашого конвою. Загал не мав іншого виходу, як терпіти голод. Наші співмешканці, що всі поприходили з інших таборів, одночасно стверджували, що другого такого жебрацького табору, як цей нема. По місяцеві і ми випродалися дослівно до шкіри й власие мали намір замовити собі полицю, щоб було куди класти зуби…

Тимчасом відбулося доволі урочисто Свято 11 листопада. Всі брали в ньому участь. Приглядалися і ми. Було теж начальство (союзники ж!). Якось дивно було дивитися на це свято, яке, так само чуже, як і тепер, бачили ми ще в цілком інших умовинах, в 1938 р. Промову виголосив професор з Варшави, співав хор вильнян під батутою учителя Станкевича, кілька деклямацій і все. Цікавий, однак, цей факт, що при праці і в собачих умовинах поляки таки своє свято відствяткували.

Всі ми були людьми в таборі і не диво, що за дротами не могли обійтися без політики. Дискусії велися палкі, думки часто висловлювалися і нові, і цікаві. Більшість думаючих поляків у нашому таборі була з північної Польщі. Але деякі інтеліґенти походили таки з Галичини, і тут і там висловлені погляди заторкували українську проблематику. Я у дискусії участи не брав, говорили все старші; тож не з меншим зацікавленням я слухав сказаного. Приблизно половина тих, що висловлювалися, стояли на передвоєнних позиціях. Але деякі львовяни таки твердили, що в цій війні українці доказали, що вони таки щось собою уявляють. Усі згоджувалися, що теперішній стан — це стан переходовий, що, скорше чи пізніше, Польща ще з українцями зустрінеться. Як ця зустріч буде виглядати, ніхто не прецизував надто докладно. Були голоси і за співпрацю, і за пімсту. Нове було це, що взагалі почали нас уважати, як щось, що діє.

Ніде однак не знаходилось однозгідних думок, щодо Росії. Стара ненависть до Росії віджила вже від 1939, але тут вона досягла апогею. Мимоволі впадав чоловік на думку, що большевики не можуть зробити більшої дурниці, як пустити оцих людей додому, бо цього, що вони розкажуть, жадна пропаґанда не переборе.

Тимчасом вістки про якусь нову амнестію скріплялись і набирали конкретних форм. Тут і там долітало якесь слово від начальства, звичайно в перекрученій невідшифрованій формі. Дуже активно працював «особіст», якого, річ ясна, не могло бракувати і тут. До нього вся наша громадка ходила ще раз на «авдієнцію». Питали там, не знаю який раз, чи ми українці, чи поляки. Пам'ятаю, як дивно подивився на мене «особіст», як я заявив, що українець. Цей погляд можна б було толкувати, як якесь: «Дурню, дурню, чи ти знаєш, що добре?» Питався мене «особіст», чи я хоч вмію по-польськи говорити. Я сказав, що так.

Зима була в розгарі. Морози сягали 40 ступенів. Нас немилосердно ганяли на працю, лиш десь в половині грудня вийшов наказ, щоб при більш як 35 ступенів не виходити на працю. Робота була нісенітницею, бо чи ж можна говорити про закладання фундаментів, коли земля замерзла до одного метра? Довбали ми землю ломами, хитаючись від скаженого східнього вітру. Чи судилося нам ще цю зиму тут зимувати?

Десь коло 20 грудня виїхав «особіст». У службову подорож, як казали, до Москви. Нова хвиля спліток полонила табір. Що привезе?

І «особіст» привіз ось що: 25 грудня 1945 р. наказано було всім таборовикам зібратися в їдальні. Був мороз. Коло 8 год. вечером, коли ми йшли до їдальні, було чути лиш, як важко дихали потомлені груди та рипів сніг під ногами. Кожний думав свою понуру думу: «З чим верну»? Врешті на підвищенні зібралося начальство. Капітан — начальник табору — зачав здалека. Пропонував дякувати совєтській власті, ширити польсько-совєтську приязнь. Тиша була така, як на добрій проповіді. Після такого вступу, коли кожний фібр душі слухачів, здавалося, кричав: «кінчай скорше!» — він різко повернув: «Вот товаріщ ляйтенант сейчас прочітаєт фамілії амнєстірованих». В могильній тиші почали падати перші прізвища. Щасливці якось розгублено й автоматично відгукували обов'язкові «отєчество і ґод рождєнія». Юрба зарухалася, зашуміла. Перше напруження минуло. Вичитані променіли; оставші, здавалося, от-от вилізуть зі шкури. А з уст лейтенанта падали нові і нові прізвища. Вже хтось зомлів, когось понесли. Хтось плакав, хтось нервово сміявся. Десь у кутку бив ногами епілептик.

Моє прізвище, перше з українців, було вичитане щось 150-им. За мною вичитано ще 4-ох, між іншим Мединського, Логази і Тадзя, єдиного поляка з нашої групи. Чому? Або я знаю?

Другого дня 386 амнестованих маршувало, самі собі не вірячи, до Сталіногорська. «А там — поґрузка і домой» — попращав нас капітан. «Х…ці на моґілон.» — ревкнув хтось з юрби. Прощання вийшло не дуже тепле.

На нашій, не своїй землі

27 грудня 1945 року розпочалася наша подорож. Докладно 17 місяців перебував я в совєтських руках. Пережив, хоч нераз зневірювався. Видістався способом, який ніколи не вважав би перед тим за можливий. Сцілла за мною. Як же буде з польською Харибдою?

В Сталіногорському переселенчому таборі назбиралося до 2000 амнестованих, чи, як тепер казали, репатріянтів. Пересиділи ми там півтори доби на холодній, бетоновій долівці. Вночі з 26 на 27 грудня, при 40 ступенів морозу, після залагодження безконечних формальностей та процедур утотожнення, ми всіли в товарові, хоч з печами, але без крихти опалу, ваґони. Ще 10 годин ми тупали по них ногами, били в стіни руками, щоб хоч трохи загрітися. Сірим ранком