Павло Євгенович Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

і конвой далі не зміг: нас випустили красти вуголь. До полудня вже в кожному ваґоні палилося. Нарешті ми рушили.

Сумна була ця довга подорож через сумний, одноманітний, здавалося безконечний край. Маршрут такий: Тула, Орел, Брянськ, Гомель, Луненець, Барановичі і Берестя. По дорозі руїна, жебрацтво, бруд, розпука. У ваґонах воші, дезинтерія, виснаження до краю. Сморід і сверблячка. Але — ану ж цим разом уже є за що?

В Орлі бачимо зі станції такий же табір, як той, що ми недавно покинули, тільки більший. В Унєчі жінки з околиці збирають повикидані нами головки і хребти з оселедців «суп будєт харош». У Гомелі хтось з станційних робітників півголосом кидає: «Щасливці, в Польщу єдут». Вся безпросвітність, розпачлива безнадійнсть совєтського життя знову стає перед нами в усій повноті…

На станціях колосальний рух. Їдуть полонені на схід, вертають евакуйовані на захід. Бачимо вуголь зі Шлезька, бачимо безконечні валки демонтованих машин з Німеччини. Зустрічаємо нещасливих виселенців з 1939-40 рр., що вертають до Польщі. «Це мабуть так наші їдуть тепер на схід» — думаємо голосно, знайшовшись хвилину на самоті. Ешельонами вертали демобілізовані. Прапори, емблеми, портрети, написи. На вид безконечної кількости Сталінів, хочеться повернути Совєтському Союзові ту зупу, недоварену саламаху, якою стали нас тепер кормити.

В транспорті ширяться випадки тифу. Санітарний стан жахливий. Дезинтерія шаліє. Більшість зав'язує штани під колінами і так ходить. Вода до пиття — з льокомотиви, або сніг. Табуни вошей у кожного. Все живе тупою інерцією, задивлене в близьке щастя. Все — лиш ми ні. Ідемо другий раз в незнане…

11 січня нового 1946 року, після Різдва, стаємо в Бересті над Бугом. 14 січня, по безглуздому 3-денному вижиданні — ми в Білій Підляській. Коли переїжджаємо Буг, усе співає: «Боже цось Польскен», «Нє дами зємі», «Єще Польска нє зґінела». Я щасливий, що не сьогодні, а завтра рішиться моя доля.

14 січня 1946 р. о 6 год. вечером потяг стає на станції в Білій Підляській. Наше звільнення відбувається по-совєтськи: ходить начальник конвою від ваґона до ваґона і викидає всіх. Прощає нас «дво-етажним» матюком, дбаючи, щоб ніхто не остався. Так, якби хтось хотів остатися…

Та тут уже приходять люди з ПУР-у, Державного Репатріяційного Уряду. Ведуть нас до бараків. Там сухо, тепло, солома. Ще видають чай і хліб. Спокійно, річево, так якось інакше. В повітрі пахне Европою. Хворих беруть до шпиталю. «Вошобойки» тут немає. Для мене особисто — це найяскравіша ознака, що Азія вже скінчилася.

Другого дня розпочинається видача документів. Процедура проста: перед комісією Уряду Безпеки складається невибагливі зізнання, згідно з питаннями анкети: генералії, національність, освіта, на закінчення: подати псевдонім в АК. В рубриці національність та релігія писар-жидок автоматично вписує — «поляк, ржимокатолік»… Псевдоніму з АК не подаю, бо такого не мав. Це вияснення приймає «комісія» без комплікацій. Ще фотографуємося на державний кошт, з числом на таблиці, яку посіпака держить перед грудьми. Речі знані з усіх таборів. Очевидно, що большевики ніяких паперів тутешньому урядові не передали. Стає значно легше на душі…

Ще кілька днів, заки формулярі будуть виповнені, треба почекати. Уряд Безпеки, як здається, тут ще не страшний.

Не диво, бо Біла — це колосальний переходовий пункт і вже анонсовано два наступні транспорти. Тут іде лише про евіденцію та видачу тимчасових персональних документів. Панькатися нема часу. «То робйом там далєй» — каже писар. Ну, що ж, це мені на руку — думаю.

Найважливіше відвошивитися. Знайомий з табору лікар, д-р Вайс зі Львова, що знав, хто я і що я, висилає мене до шпиталю під замітом сверблячки. За три дні виходжу обмитий, чистий, речі випрані, звіряток нема. Відразу відчуваю, що я не в Росії.

Документи приносять нам до шпиталю. Невеличкий клаптик білого паперу, зі знімкою, що може представити кожного, з великою печаткою з орлом без корони, анальфабетичним підписом. «Обиватель (ім'я рек) зостал пшез Міністра Безпеченства Публічнеґо звольньони і удає сєн на мєйсце сталеґо замєшканя в …» Подаю Перемишль. Куди ще діватися, як не туди? Першу букву мого прізвища писар «польонізує» на «Ґ». Огортає мене добрий настрій. Дійсно, тепер я турок не козак, хоч і не переодягнувся.

Знаю вже, що документ того типу дістають здемобілізовані аковці. Дає він свободу рухів по цілій Польщі і право на допомогу. Всього чекав, але такої доброї розв'язки справи, я не очікував ніколи…

Хлопці з Лемківщини вже виїхали. Міняємося з Мединським адресами і всідаємо до поїзду. Квиток до Перемишля безплатний, на рахунок Репатріяційного Уряду.

22 січня, 1946 р. о 8-ій год. вечером, висідаю на станції у Перемишлі. В очі падає бруд, холод і тіснота. «Ваньки» з автоматами і мордаті вілєнчуки роблять службу. Не хочу під ніч іти в місто, ночую на якійсь лавці. Побачив мене якийсь вілєнчук і питає за документи. Трохи нерішуче показую свій новий документ. Бачу: діє добре. Служба безпеки нової Польщі глядить на мене з мішаним подивом і цікавости. «Подивився б ти на мене 2 роки тому» — думаю собі, без почуття злоби.

Решта ночі минає спокійно. Коли бачу на станційному годиннику, що вже шоста, встаю, хрещуся у думці 3 рази і йду в місто. До Катедри. Мушу там когось найти. Все, що дальше відбувається — це оклепаний поворот блудного сина. Давно, виявляється, поховали. Були свідки, очевидці смерти, і то не один. Все дивується, перепитує, не розуміє. Хоч родини нема, але перемиське суспільство, ті останки «перемишлян» — це теж родина.

Питання і оповідання чергуються. Мені, людині з тамтого світу, не менш цікаво, що діялося за ввесь час у родинному місті. Ґімназія, осередок українського життя в Перемишлі, розгромлена. Лиш декілька професорів-ветеранів ще осталося. Інтеліґенції ще жменька. Єпископ Лакота є, а на 3-ій день мойого побуту в Перемишлі звільняють і єпископа Коциловського. Бідний Перемишль 1946! Один міст зірваний, другий пошкоджений. Вулиці брудні, без руху. Хоч жидів не видно, не помічається щоб число населення змаліло. Шильди на склепах носять зовсім неперемиські назви. Перемишль має зовсім інше обличчя.

Українськість Перемишля, здається, остаточно зникає. Кажуть, що в перших тижнях після зайняття міста, ще не виглядало, що буде так зле. Червона армія доволі незорганізоваво забирала людей до війська. Хто попав, той пішов, хто, ні — його щастя. Міська адміністрація зразу перейшла в польські руки. Люди жили, як хто вмів. Ще невідомо було, як буде з границею. Коли вирішалося, що Перемишль буде під Польщею, люди не знали, чи тішитися, чи ні.