Павло Євгенович Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

з Білосточчини, околиць Варшави і Помор'я. Більшість з них сиділа, судячи нормальними катеґоріями, невинно в таборі: це були аковці, вояки був. армії Берлінґа, що були мобілізовані в Польщі, а не в Росії, просто невинні люди; але було трохи фольксдойчів, різного хиткого елементу й дрібних урядників з часу німецької окупації. Тут панував інший дух, ніж у совєтських таборах. Польський «спецконтинґент» мав ще замало часу, щоб забути про це, що вдома таки було краще. Ці люди мали ще відвагу мати свої власні погляди, ба — мали відвагу ті погляди, і то голосно, висловлювати. Інтеліґенція становила великий процент таборового населення. Особливо багато було офіцерів, від поручника до майора.

Ставлення начальства до поляків було дивне. Усіх поляків уважали за членів союзної армії. Виходило б, що з цього повинні наступити якісь користі для них. Але це було тільки гірше: поляки, як союзники, діставали лиш військовий «жолд», а за працю їм не платили! Цей «жолд», це було 5,60 карб. Місячно! А німці, смертельні вороги Совєтського Союзу, заробляли після ж тарифи, як і совєтські робітники. Дальше, в зимовому періоді, звичайний «спецконтинґент», що не працював на шахті, діставав денно додатково 100 гр. хліба, отже, виходило разом 700 грамів. Союзники-поляки зате діставали лиш 500 гр. хліба денно. Зупа тут була страшна; звичайно варили тут немиту, гнилу капусту на воді, приправлену риб'ячими кістками. Каші не давали. Табір був такий бідний, що другого такого ніде я не бачив. Не було там жадної майстерні, жадної можливости докупити якийсь харч. Кожний був голодний і жив тим, що дістав. Про якусь видачу одежі навіть шкода було і мріяти. Все животіло на таборовій зупі, гніздячись на знаних двоповерхових нарах, по маленьких, задушливих кімнатах. Лазня тут була, але, з браку вугілля, її не опалювали. Тому тяжко було себе змусити купатися у холодній воді, а другого виходу теж не було, так що нічото іншого робити не оставалося. Не було тут і можливости відвошивити одежу. А тому, що лиш одиниці ходили купатися, кидалися воші і сверблячка.

Були в цьому таборі і добрі сторони. По-перше, звідси не гонили на працю у шахтах, а на будівляні роботи. Не знаю чому, але всі казали, що від серпня 1945 р. поляки в Совєтському Союзі в шахтах не працювали.

І другу добру прикмету мав наш табір: він уважався переселенчим, а не сталим місцем праці, і звідси, як казали старожителі, вже відійшов один транспорт до Польщі. Ніхто з поляків не жив отже довше в цьому таборі, як від пізнього літа 1945 р.

Коли ми прибули до табору, то загальний настрій був такий, що від'їзд до Польщі — це питання найближчих тижнів. Цей настрій скріпило кілька дрібних партій поляків, що приходили час від часу з інших таборів. Табір був невеликий, було у ньому до 700 душ; з того біля 500 поляків, а решта німці.

З нашої вісімки створено окрему бриґаду. Ходили ми на різні роботи на хазяйства, що нібито належало до табору, та по суті доставляло продукти для їдальні поблизької шахти. Ходили ми теж на Стройдвор — великий тартак, великий не видайністю праці, а простором. Іншим разом посилали нас копати фундаменти під бараки, розуміється для нового табору, близько шахти «13 біс».

До загальнотаборового життя ми скоро призвичаїлись. Полякам і на думку ніколи не впало, щоб когось з нас докладніше розпитати, хто ми і звідки. Ми обминали теж деякі непевні теми; до нас привикли і ми стали такими ж таборовиками, як і всі інші. Що ми мали робити? Ану ж ми дійсно стояли на порозі від'їзду в Польщу? Щоб це помогло справі, за яку ми опинилися в Московії, якби нас 8-ох після одного кацету післали до другого?

Помалу ми вжилися у нове життя. По деякому часі ми віднайшли в таборі неодного земляка в новій шкірі. Вже наступного дня пізнали нас тут два добрі друзі, теж з дивізії, що з місяць тому пропали з нашого давнього табору, невідомо куди. Один з них називався Бяли, а другий Келбаса… Дальше «признався» до нас волиняк — хорунжий з дивізії, якого забрали з 8-го табору під суд, ще заки я туди прийшов. Він у Сталіногорську був засуджений, як казав, на 10 літ, але, по дослідженні його державної приналежности (подав, що він з Варшави), рішено, що він теж поляк. Виявилося теж, що фельдшер з тутешньої санчастини, Боднарук, українець з Волині, так же само, як і його син, 25-літній громило. Сплітки кружляли далі довкола якогось Казновського, який був у німецькій поліції, що він син гр. кат. священика з-під Львова і взагалі — українець. Це, як пізніше виявилося, була правда. Ідучи одного разу до кравців, щоб дістати кусок нитки і залатати штани, я сам пізнав кравця з дивізії, з яким я розстався ще в 13-му пересильному таборі. Дальше таборовим бухгальтером був, здається, єдиний українець, що до свого українства в таборі явно признався, 50 літній, інтеліґентний волиняк, прізвища якого не пригадую. Він міг собі на це позволити, бо рахувався фіґурою у таборовому штабі. Висилка до Польщі як казали, його не торкається, та і за ним нічого страшного не було. Він усе старався до нас говорити по-українськи, бо скоро зорієнтувався, що ми за одні. Та, на основі мойого знання таборової психіки, можу твердити, що, якби він знав, звідки ми і як сюди прибули, він не старався б так виразно нагадувати нам, що, це, мовляв, негарно. Парадоксальна ситуація, в якій ми так несподівано найшлися, дозволяла всім нам, польським громадянам, мимоволі уважати свою совість чистою.

На адміністраційному бараці нашого табору виднів величезний напис: «Да здравствуєт храброє польскоє войско, сражающєєся вмєстє с Красной Армієй с нємєцкімі захватчиками». Попри цей напис вела стежка до їдальні. Коли ми, дзвонячи «котєлками», бігли по ранішній чи вечірний «суп», все сипалися рясні прокльони на адресу того «братерства зброї». Всі поляки оповідали про це майже подібну історію. Було або так, що по «визволенні» якогось міста, арештували «аковців» за готовими списками, або систематично виарештовували інтеліґенцію та актив на доноси комуністів, або «фольксдойчерів», що хотіли «відкупитися» льояльністю до нової влади. Щодо мети цього всього, то всі голоси були однозгідні. Ішлося про те, щоб обезголовити крайовий актив, позбавити його найенерґійнішого, елементу, а решту стероризувати візією, мовляв, сидіть тихо, бо й вам таке буде. Висилка до Сибіру мала ще в Польщі свою вимову, зогляду на відносно свіжу традицію. Заборона