Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

вас забрали, бо виділа, що дівча — само, хотіла потішити, розрадити у горі. Але вона крутіша й від небіжчиці…

— Лишіть уже небіжчицю, най собі спочиває, дайте сюди, що маєте дати.

Лишив двері нарозтвір, чекаючи, поки сусідка винесе той дивний пакунок. Вдовіна подала йому невеличкий згорток — у старій газеті. Заніс до кімнати і кинув на стіл: ліки йому поки що не треба.

Важко впав у крісло і заплющив очі — нарешті він удома, не у в'язничній камері. Відпустили, бо переконалися, що не вчинив ніякого злочину. Тепер може хоч кому спокійно глянути у вічі. Колегам по роботі, директору, його секретарці.

Пробудився ніби — секретарка! Всевидюще око! Вона знала про нього усе. Навіть що в анонімці. Тому так загадково і посміхалася до нього. Ніби знову побачив ту усмішку, намагався її розгадати — що хотіла сказати йому Валя, секретарка? Що думає про нього тепер? Як зустріне його на роботі, якими словами? Не знав чому, а лише від неї хотів співчуття — більше ні від кого.

Схаменувся — дурне в голові! Адже з тим дівчиськом він не має ніяких інтересів. І все-таки, може, це вона?..

Нахилився до стола, почав обережно розвивати згорток. На заході, читав, у конвертах звикли посилати вибухівку. То, може, злий недруг, що убив Наталю, зазіхає й на його життя? І знову докорив собі: якась нісенітниця!..

З коробочки вийняв фотоплівку. Проглянув на світло, та нічого збагнути не міг: жінки й чоловіки, а хто — не впізнати.

І все-таки, хто б це передав? Погляд мимоволі упав на телефон. Сподівався, що молода жінка подзвонить, поцікавиться — чи дістав пакуночок? І дуже хотілося, щоб саме в цю хвилину зателефонували. Від того, здавалося, відчув би, що живе.

Телефон мовчав, та почувся довгий дзвінок у коридорі. Павло подумав знову на сусідку Вдовіну і вирішив їй не відчиняти: йому тепер не до балачок! Але дзвонили ще — настирно.

— Хто там?

— Відчини, Павле, я! Чого ж лишив ключа у дверях?

Упізнав Геннадія і гукнув у відповідь:

— Зараз, Гено, зараз!

І все ж не спішив. Подумав — як повестися з братом? (На кладовищі бачилися мало, а говорили й того менше, тільки що Геннадій передав ключ від нового замка — а хтозна, чи не хлопець тоді, у суботу, натворив біди?

Геннадій відразу схопив Павла за плечі:

— Невинний, я знаю!

— Звідки?

— Від майора.

— Де це ти з ним здибався?

— А там, де й ти: й мене викликали, допитували.

— Запідозріли чи що?

— Та ні, розумієш… — Геннадій неспокійно почухав свої патли.

— Договорюй, коли вже почав. Я тобі не слідчий.

— Розумієш, я тої суботи, вже увечері, десь після десятої, забіг до вас, бо забув конспекти: заходив же перед тим з дівчатами прямо із занять… Відчиняю двері, а вона, Наталя, лежить серед кімнати. Поряд з нею на подушці — лист. Я прочитав — Наталя пише Віці, як ти їй отруюєш життя, не даєш… літати. Ну, думаю, Павло…

— Скипів і вбив! Було таке на душі?

— Було, Павле. Тому я взяв Наталині коштовності і виламав двері — щоб навести думку на бандитів. Потім, щоб звернути увагу сусідів, що в хаті щось сталося, порізав дерматин… І ще на весь голос увімкнув телевізор, хоч він і так уже гримів. А сам — ходу…

— Це ти про якого згадував листа? — насторожено уточнив Павло.

Похнюпився Геннадій, зрозумівши, що в брата на мислі. Сказав:

— Не переживай… Уже все одно…

— Легко тобі казати, Геннадію.

— Головне, що ми з тобою вільні. Та й незаплямовані.

— Де той лист? — питав своє Павло.

— Залишив у міліції. Може, за ним щось і розшукають.

— Кажеш, писала Вероніці?

— Я вияснив — лише один конверт був від листа до Віки, а того, що там було написано, вона ніколи, каже, не читала.

— Значить, лист підроблений! — просяяв Павло. — А якщо фальшивий лист — фальшива й анонімка! Наталя була чиста, невинна, свята!

І тут же гіркий сум заволодів Павлом. Геннадій пожалів його.

— Душа болить, знаю, бо твоя дружина…

— Найрідніша на світі!..

— Та все одно — ти повинен знати, що не горить не куриться. Десь щось воно тліло.

Павло сердився:

— Не кажи — любила Наталя мене. У той вечір вона ще й казала, що дуже щаслива.

— Брехала, Павле, як і завжди.

— А звідки ти знаєш? Доведи… Дай докази!

— Дуже щасливих не буває.

Жалісно дивився на брата Павло. Побачив, що Геннадій відвів очі вбік. Значить, сказав не те, що хотів. Але чого таїтися? Колись він, Павло, мусить довідатися правду!

— Ти читав того листа?

— Читав.

— То була рука Наталі?

— Так!

— Я опротестую! Хай зроблять експертизу! I не лише листа, а й цього… Розгорни, подивися… — подав Павло братові рулончик фотоплівки.

Доки Геннадій розглядав кадри фотострічки, він пояснював:

— Передала сусідка. Каже, ніби принесла якась молода жінка, що була в капелюшку й дешевому костюмі. Може, тобі видасться знайомою?

Важко було когось розпізнати на отих малоформатних кадрах. І все-таки Геннадій здогадався:

— Тут Наталя… з якимось чоловіком. Я дам віддрукувати.

— Не треба! Не потрібно, щоб хтось таке бачив. Краще дістань десь фільмоскоп.

— Де ж його дістати?

— Ану, поміркуй…

Геннадій ще раз розгорнув перед очима плівку, та відвернувся від вікна — вирішив проглянути кадри проти світла електричної лампи.

Але й так нікого впізнати не міг.

Правда, зійшло Павлові на розум, щось таке там і повинно бути. І передав плівку той же друг чи недруг, що спочатку прислав анонімку: тепер йому додає ці знімки, щоб переконався — таки він рогоносець, а Наталя зрадниця!.. Не дуже бо впевнений, що Павло повірив анонімці, зважив на неї, щось зробив, аби позбутися рогів… Тоді чому передає плівку, коли Наталя вбита? Тепер йому, Павлові, все одно!

Вирішив — коли вже почав пити свою гірку отруту, то не боячись, не вагаючись, повинен її випити до дна. Щоб знав, яка вона була, Наталя.

З невдоволенням поглянув на Геннадія — чому стоїть, роздумує, коли щонайшвидше треба перевірити ту плівку!

Брат пішов шукати фільмоскоп. А Павло вже собі уявляє різні непристойності, що могли бути на кадриках. Бачив щось подібне в митному музеї на прикордонній станції, коли їхав у туристську подорож в Угорщину. Чимало там було речей, що вилучили митники від непроханих гостей, і серед усього — порнографічні карточки, що аж гидко брати їх до рук. Чи й Наталя часом не сфотографована лише в одних панхочах, у чужих обіймах? Не інакше — адже вона їздила