Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

— Хіба я сказав, що запідозрив?

— Не сказали, правда, лиш подумали… — майор зробив паузу, пошукав сигарети. — Між іншим, він запідозрив вас.

— Чому?

— Були на те в нього свої міркування.

— Але я до вбивства не причетний!

— А брат ваш причетний?

— Не знаю. Відпустіть мене.

— Із цими ось речами?

— Я занесу туди, де взяв. Адже не хотів їх по-справжньому вкрасти.

— Поки що залишимо, може, знадобляться…

Ковальчук подумав, що далі питати, бо досі, казати, не вивідав нічого, хіба лише побіжно задовольнив свою цікавість. І постукав по столу старою запальничкою:

— А може, помітили щось особливе в поведінці вашої рідні, знайомих чи ще когось, хто мав стосунки з вашим братом і його дружиною?

Геннадій замислився — може, в тому, що каже майор, і є якась рація? Але ж тоді треба придивитися… Вийти звідси і тихенько, пильно спостерігати…

— Бачу, дуже не терпиться вам? — озвався лейтенант і мовив до майора. — У нього ж тут є й свої коштовності. Правда, спеціалісти оцінили їх не дуже високо. Любительство.

Майор без слова переглянув старенькі ікони: були серед них засклені, були напівстерті, ба навіть пощерблені. А сказав несподіване:

— Йдіть… заспокойте свого брата.

— У тюрму? — округлив очі хлопець.

— Не бійтеся. Ваш брат на свободі, у вбивстві невинний.

— Невинний? А хто ж?

— Шукаємо…

— У такому разі слухайте сюди… — І Геннадій вийняв із кишені лист, якого він знайшов на подушці.

Людська течія несла й несла Павла. І він підкорявся їй, не наважуючись навіть подумати про те, куди йде. Аж раптом здалося, що він опинився посеред ріки, а хвилі такі сильні, б'ють його, штовхають. Він хоче побороти важкий плин, дістатися до берега, що начебто і не так далеко, можна дотягтися до нього руками. Але з людської течії вибратися годі. Невже так ніколи її й не поборе? Увесь час пливтиме за водою — так бо легше, навіщо боротися? У двобої із життям іще не такої поразки зазнає. Бо те, що з ним сталося, хіба не поразка? Вона поки що перша, тому й несподівана. Коли казати правду — раніше з усього виходив переможцем.

Чому ж раптом усе обірвалося? — продовжував про себе міркувати. Заспокоївся, було, на тому, що досяг, і нічого більше не бажав. А життя не хоче зупинятися, воно ринуло далі та й збило його з ніг. Упав, боляче вдарився. І душа болить. Якщо не опанує своїми почуттями, не почне по-справжньому боротися за себе і свою майбутність, то може статися ще гірше. Ні, повинен вистояти, витримати! Щоб не штовхав його плин людей, а щоб чимскоріше до нього повернулася і людська повага. Так і тільки так!

Ще міцніше затис у руці документ про звільнення. Ні в чому не винний! Але ж Наталі вже нема й не буде. Хто позбавив Наталю життя? Чи не той, що стиха десь його переслідує, відколи взяв у руки анонімного листа? Недаремно тоді ще й здавалося, що хтось за ним слідкує. Либонь, той негідник усе і влаштував: щоб вони з Наталею посварилися, щоб він її вдарив…

І злякався — а чи не з убивцею десь тоді й пиячив? Бо, здається, в нього не було аж таких грошей — вибіг же, як був, не пам'ятаючись. Він, злий його геній, зробив так, аби утратив розум і нічого не міг пригадати від тої хвилини, як заступив Наталі дорогу, не відпускав її нікуди. Туман весь час у нього в голові, нічого й не бачить — і ось швидка людська течія кудись його несе. А люди штовхають його з усіх боків, неначе намагаються витурити з-поміж себе.

Справді опинився на березі, над річкою — лиш кам'яний парапет відділяв його від холодної, темної глибочіні. Що це? Не відразу міг порозуміти, чого б доля вивела його до води. Ні, він не хоче топитися! Бо тим, що покінчить зі своїм життям, хіба щось доведе? Лише виявить ще більшу слабкодухість! Ні, повинен жити — й жити так, аби чимскорше відновити свою честь і гідність.

Повернувся до людей — темна річка хай собі пливе від берега до берега — в нього своя дорога в життя! Він тільки дуже втомлений, і найперше — треба дістатися додому, лягти й відпочити. Підвальна вулиця — під гору, втомила ще більше. А круті сходи примусили навіть зупинитися, віддихатися. Та хвилювання підганяло: піднімався трохи не навшпиньки, весь час оглядаючись — дуже не хотілося зустріти когось із сусідів.

Зрадів, що вже став біля дверей. Але тут хтось вигукнув:

— Господи!

Злякано озирнувся і побачив Вдовіну — сусідку, що між їх квартирами — суміжна стіна. Сплеснула руками:

— Це ви, Павле?

Відповів їй різко:

— Я!

Заглянула у його обличчя, ніби не вірила, що він. Сказала, зітхнувши:

— Я за вас молилася, і бачите…

— Нічого я не бачу, я сліпий…

— Ні, Павле, вже ні… Вже на душі у вас не так темно…

— Хіба я був грішний? — спитав трохи м'якше.

— Усі ми перед богом святим грішні.

— Не знаю за собою ніякого гріха.

Жінка нагадала:

— Тоді чого приходили з міліції, питали?..

Розсердився:

— Дайте мені спокій!

— Ми з чоловіком їм сказали, що так і так, телевізор грав, а пострілу не чули, і хто її убив — ми не знаємо… Може, ви, а може, й ні.

— Мене вже відпустили, я невинний.

— А вбивцю знайшли?

— Я сам його знайду!

Дивився на двері і аж тоді згадав про ключа. Увійшов, замкнувся, щоб побути одному, оговтатися… А з-за дверей — знову:

— Зачекайте, Павле. Тут приходила до вас одна молода жінка, передала вам якийсь пакуночок. Ліки чи що? Коробочка така, як від ліків…

Здивувався — хто б це міг приходити? Та й до чого — ліки?

— Молода, симпатична… — усе ще співала з-за дверей сусідка. — Капелюшок на ній був біленький, а костюм дешевий… Видно, не в такому достатку живе, аби прибиратися.

— Що казала? — уже нетерпілося Павлові почути, чи не назвала себе часом ота невідома, або ж якимсь словом чи не дала про себе знати.

— Чую, стукає до вас. Я виглянула. Вона — так і так, чи можете Павлові передати?.. І вийняла із сумки той пакуночок. Я взяла, щоправда, попередила — може статися, Павло повернеться не скоро… Не зважила — лишила й побігла.

Молода, гарна й одягнена нібито скромно? А може, Вероніка, Наталина сестра? Павло відчинив двері.

— О ні, — поправила сусідка чорну хустку. — Я знаю Вероніку. Я заходила сюди, коли