Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

йти… додому, на роботу…

Павло не міг усидіти, встав. Перепустку з майорових рук трохи не схопив. Йшов до дверей і терпнув — тільки б майор змовчав, не сказав ні слова, не затримав.

— До речі…

Мушник аж здригнувся, повернув до нього перекошене від болю обличчя.

— До речі, — спокійно повторив майор. — «Офіційну особу» турбує, чи маєте від хати ключа? Щоб не ламали ще раз двері…

— Ключ маю. Дав мені Геннадій. На кладовищі вчора підійшов і каже — змінив замок, візьми новий ключ…

— Значить, брат був певний у вашій невинності. Даремно ви думали на нього…

Павло махнув рукою і вийшов.

На вулиці його підхопив стрімкий людський потік і поніс, як соломинку бистра течія.

Аж тепер майор відчув полегшення і зрозумів, що його бентежив саме арешт Мушника. Щось йому підказувало ніби, що Павло не винен.

Подзвонили. Зняв трубку і тільки приклав її до вуха, почув знайомий голос:

— Товаришу майор, чи можна до вас?

— Звісно, можна, Вікторе, заходь!

Приготувався до зустрічі. Протокол сховав у папку й разом з іншими матеріалами по справі поклав до шухляди. Коли Віктор увійшов, відразу поцікавився:

— Щось приніс новенького?

— Брат його у мене.

— Чий це брат? — начальник зробив вигляд, що не зрозумів.

— Та ж Мушників.

— А-а, — махнув рукою.

Віктор здивувався видимій байдужості майора.

— Я гадав, що вам буде цікаво…

— Ні, вже не цікаво.

— Чому? Хіба щось сталося?

Майор, не зважаючи на запитання, кинув:

— Є проти нього якісь факти?

— Алібі переконливе, підтверджене свідками.

— То чим же він може мене зацікавити?

— Послухайте, що розповідає!

— Лиш коротко, Вікторе.

— Каже, тоді, суботнього вечора, повернувся на квартиру брата, бо забув конспекти, і, коли побачив убиту Наталю, запідозрив в убивстві Павла. Щоб відразу замести сліди, розбив Наталину коробку, забрав звідти дорогі прикраси, ще й поламав двері…

— Значить, це він — той примітивний злодій, що лишив стільки слідів? — звів брови майор.

— Каже, хотів врятувати брата, відвести від нього підозріння, — нагадав Погоріляк, сподіваючись почути якоїсь поради.

Але майор знову його здивував:

— І як ти гадаєш, це йому вдалося?

— Наївна робота!

— Значить, і сьогодні ти твердо переконаний, що вбив Павло Мушник?

— Так… Іншого, хто би вчинив злочин, поки що не бачу.

— Це в тебе такий принцип розслідування справ: винен один, бо немає другого?

— Ні, ви зрозумійте…

— Не треба так беззаперечно, Вікторе.

— Я впевнений, що вам він зізнається…

Майор усміхнувся. Раптом сказав:

— Пізно.

— Чому пізно? Щось із собою скоїв?

— Не бійся — не скоїв. Живий і здоровий. Просто я його звільнив.

— Та як?!

— А так… переконався, що і в нього алібі.

— Не може того бути!

Майор дістав папку і вийняв протокол:

— П'яний, плакав він навзрид у ванній витверезника, коли пролунав постріл.

— А хто ж тоді злочинець, убивця?

— Напевно знаю тільки те, що припустилися помилки. — І, пильно, вивчаюче дивлячись на Віктора, майор запалив: — Скажи хоч тепер: щось і справді тобі заважає бути об'єктивним?

Вікторові стало нестерпно гаряче. Почервонів ще більше, ніж учора, коли з ним уперше заговорив майор на цю тему. Ще не встиг нічого відповісти, як майор зауважив:

— От бачиш, як важко, коли на невинного падає підозріння. Ще важче, ніж винному.

Віктор відчув підтримку і зітхнув:

— Не знаю що й казати…

Ковальчук підвівся, пішов до вікна. Звідти запитав:

— На похороні був?

Не таївся Віктор:

— Був… А що, хіба?..

— Та ні, я розумію. Як-не-як — знайома.

— Знайома й дуже добре.

— Чесно: зустрічалися?

Відчув Віктор, як терпне волосся.

— Коли?

— Як вийшла заміж.

Аж закричав:

— Повірте! Я нічого про неї не знав. Думав…

— Не знав, а думав?

— Що в тому поганого?

— Взагалі — нічого, — чомусь не відвертався від вікна майор.

— Хотілося, звичайно, побачитися… І кажу, що саме того вечора, я думав — поцікавлюся, чи десь вона не тут. Адже в цьому місті народилася, тут ми разом ходили до школи…

— Добре, — несподівано перервав начальник. — Нехай буде так. Але твоя помилка в тому, що взявся за справу, від котрої тобі потрібно було відмовитися.

— Я ж вам тоді, недільного ранку, і подзвонив саме з цього приводу.

— І хочеш сказати, що я не зрозумів?

— Ні, я не наважився висловити прохання.

— Чому?

— Хотів знайти убивцю Наталі.

— І помститися?

— Хай так.

— Мушникові, що взяв від тебе дівчину?

— Злочинцеві, а більше нікому.

Майор сів за стіл.

— Я тобі не дорікаю, Вікторе, бо ти така ж людина, як і всі. Але ж, бачиш, у гарячці, в запалі погнався не за тим злодієм.

Десь у душі Віктор погодився з ним: справді, тоді утратив розважливість… І вирвалося в нього аж дивно покірне:

— Ваша воля, товаришу майор.

— Ти говориш — якби я збирався тебе обезглавити, — усміхнувся Ковальчук. — Не бійся… У нас оце перша твоя справа. Ще встигнеш на інших себе показати. А цю вже, так і бути, доведу до кінця я.

Згадав майор, що лейтенант казав про Мушника-молодшого:

— Ну, де він, твій хлопець?

— У мене в кабінеті.

— Треба бодай глянути на нього. А може, щось повість і таке, що нам допоможе продовжити слідство. Кажеш, його алібі тверде?

— Тверде, товаришу майор.

— Гаразд, я не буду його викликати, зайдемо до тебе.

Відчинивши двері в кабінет Погоріляка, майор зупинився: угледів не Геннадія, а купку коштовностей, що лежала зразу на столі. Наталині прикраси? Чи не забагато для одної жінки? А втім, Наталю, мабуть, дійсно треба було знати. І перевів погляд на Геннадія: патлатий, сучасний, проте з лиця гарний — за такими дівчата, як кажуть, умирають.

Майор став біля стола і знову задивився на прикраси. Спробував у пригорщу забрати всю ту біжутерію і запитав ніби сам себе:

— Ба, скільки все це коштує?

Сів і почав уважно розглядати кожну річ окремо, немов хотів їх оцінити, встановити хоч приблизну вартість. Та засумнівався:

— Справжнє це чи штучне?

— Думаю, що штучне, — озвався Геннадій.

— Чому?

— Це ж подарунки: туристи їй давали… Іноземці… Хіба вона на свою зарплату те все купувала б?

— А ви звідки знаєте, що на свою зарплату таке не купують? Купували вже?

— Поки що ні.

— Значить, у майбутньому будете купувати?

— Мабуть, і в майбутньому не буду.

— Бо легше украсти?

— Не крав я нічого!

— Самі ж кажете, що не купували.

— Я уже пояснював — пошкодував Павла.

— Щоб ми на грабіжників подумали, так? Маєте нас за дурнів?

— Не встиг усе як слід обміркувати, ніколи було.

— Інакше б учинили і щось інше?

— Можливо.

Майор глянув на нього пильніше:

— Брата любите?

— Двоє ж нас…

— З