Ю. Несбе - Пентаграма

– Гей, я ж сказав, що «п’ятірка» закрита! – почув Харрі мегафон, ледве з’явившись на поверхні.

Олег помахав йому з вишки, і Харрі підніс догори великий палець, показуючи, що він зрозумів. Виліз із води, спустився по сходах і опинився біля ілюмінатора, крізь який був видимим басейн. Він водив пальцем по холодному запітнілому склу й дивився на синьо-зелену водну масу. Ось біля поверхні з’явилися плавки та відчайдушно працюючі ноги, що ніби збивають хмару на синьому небозводі. Згадався «Андеруотер».

З’явився Олег. У хмарі бульбашок він уповільнив рухи, але замість того, щоб піднятися вгору, поплив униз – до ілюмінатора, біля якого стояв Харрі.

Вони подивились один на одного. Олег усміхався, розмахуючи руками. Його обличчя здавалося блідо-зеленим. Харрі не чув звуків, але бачив, як рухаються його губи, як гойдається на голові волосся, зараз найбільше схоже на водорості. Настирливо стукалися спогади, але Харрі вперто відганяв їх геть. Вони дивились один на одного, перебуваючи по різні боки скла, в яскравих променях сонця, у світі безтурботного шуму та водночас цілковитої тиші. Раптом у Харрі з’явилося тривожне передчуття біди.

Щоправда, наступної секунди воно його покинуло: Олег сіпнув ногами і поплив угору. Харрі немов залишився біля порожнього телеекрана. Порожнього запітнілого телеекрана, на якому він накреслив… Стоп! Тепер ясно, де він це бачив!

– Олеже! – крикнув він, вибігаючи по сходах.

Взагалі-то людьми Карл мало цікавився. За ті двадцять років, що він тримав телемагазин на площі Карла Бернера, він жодного разу не задався питанням, ким, власне, був його тезко, на честь якого назвали площу. Нецікавий йому був і високий поліцейський, який щойно пред’явив посвідчення, і хлопчисько з мокрим волоссям, який стоїть поряд. Та й до дівчини, про яку поліцейський говорив – її знайшли в нужнику в адвокатів із офісної будівлі навпроти, – йому діла не було. Єдиною особою, що в цей момент цікавила Карла, була дівчинка на фотографії чоловічого журналу. Його дуже займало, скільки їй років і чи правда, що вона з Тьонсберга і любить засмагати на балконі так, що її можуть бачити чоловіки, які проходять мимо.

– Я заходив того дня, коли вбили Барбару Свендсен, – сказав поліцейський.

– Ну, якщо ви говорите… – знизав плечима Карл.

– Бачите цей вимкнений телевізор біля вікна? – показав поліцейський.

– «Філіпс». – Карл відклав журнал убік. – Подобається? П’ятдесят герц. Плоский кінескоп. Об’ємне звучання. ТВ-текст. Може приймати радіопередачі. Коштує сім дев’ятсот, але вам я продам за п’ять дев’ятсот.

– Дивіться, хтось накреслив малюнок на запорошеному екрані!

– Добре, – зітхнув Карл. – П’ять шістсот.

– Та плював я на телевізор! – підвищив голос поліцейський. – Я хочу знати, хто це зробив.

– Чого це раптом? – запитав Карл. – У мене досі не було бажання про це доповідати.

Поліцейський нагнувся над стійкою, і за кольором його обличчя Карл зрозумів, що відповідь йому не сподобалася.

– Послухайте! Ми шукаємо злочинця. І у мене є підстави вважати, що він стояв тут і водив пальцем по екрану. Вам ясно?

Карл мовчки кивнув.

– Добре. А тепер, будь ласка, напружте пам’ять, – наполегливо порадив поліцейський.

Дзвякнув дзвоник над дверима, до магазину ввійшла жінка із залізною валізою. Поліцейський обернувся до неї.

– «Філіпс», – показав він.

Жінка кивнула, не кажучи ні слова, сіла перед стіною екранів навпочіпки і розкрила валізу.

Карл дивився на них, широко розплющивши очі.

– Ну? – зажадав поліцейський.

До Карла почало доходити, що це важливіше за Лізу з Тьонсберга.

– Я не запам’ятовую кожного, хто сюди заходить, – затинаючись, сказав він.

Це означало, що він узагалі нікого не запам’ятовує. Обличчя для нього давно нічого не означали. Навіть обличчя Лізи він уже встиг забути.

– Кожного мені й не треба, – повільно мовив поліцейський. – Потрібен тільки один. Той самий. Здається, за день до вас не так часто і заходять.

Карл слухняно похитав головою.

– А по фотографії ви його впізнаєте?

– Не впевнений. Я і вас-то не впізнав, так що…

– Харрі… – подав голос хлопчисько.

– Але ви бачили, як хтось креслив по екрану?

– Харрі…

Так, того дня Карл звернув увагу на одного відвідувача. Він згадав про нього того вечора, коли заходили з поліції і запитували про підозрілих людей. Річ у тому, що той відвідувач нічого особливого не робив. Просто стояв і дивився на екрани, що для телемагазину цілком природно. Ну і що він мав сказати? Що хтось, чию зовнішність він не запам’ятав, стояв у магазині та здавався підозрілим? І отримати за це купу неприємностей?

– Ні, – відповів Карл, – я не бачив, щоб хто-небудь креслив по екрану.

Поліцейський щось пробурмотів.

– Харрі… – Хлопчисько потягнув поліцейського за рукав. – Уже п’ята година.

Поліцейський завмер і подивився на годинник.

– Беато, – звернувся він до жінки. – Знайшла що-небудь?

– Говорити поки що рано, – обернулася вона до нього. – Слідів тут вистачає, але він креслив так, що складно знайти цілий відбиток пальця.

– Подзвониш.

Дзвоник дзвякнув знову. Карл і жінка із залізною валізою залишилися самі.

Він присунув було до себе Лізу з Тьонсберга, але передумав. Поклав журнал на стіл фотографією вниз і підійшов до жінки з поліції. Та маленькою щіточкою акуратно збирала з телевізора пил. Тепер і він побачив накреслену на екрані фігуру. Не дивно, що вона збереглася досі: Карл нечасто утрудняв себе прибиранням.

– Що означає цей символ? – запитав він.

– Не знаю, – відгукнулася жінка. – Знаю тільки, як він називається.

– Як?

– «Марин хрест».

Розділ 20

Середа. Зведення соборів

Харрі й Олег зустріли Ракель біля воріт Фрогнербада. Вона підбігла до Олега й, обійнявши його, кинула на Харрі сердитий погляд.

– Де ти був? Що сталося? – прошепотіла вона.

Харрі стояв, безсило опустивши руки, й переминався з ноги на ногу. Він знав, що може їй відповісти, де він був, – рятував чужі життя. Але це було б неправдою. А правдою було те, що з ним сталося – причому давно. Він завжди займався своїми й тільки своїми справами, полишаючи іншим розсьорбувати наслідки. Так завжди було й буде, і те, що він попутно рятує життя, – всього лише побічний ефект.

Замість цього він сказав:

– Я втомився. – Це принаймні була правда.

– Ми їздили туди, де побував серійний убивця! – радісно видав Олег, але тут же замовк, упіймавши скептичний мамин погляд.

– Загалом… – почав Харрі.

– Ні! – перебила його Ракель. – Навіть не намагайся!

Харрі знизав плечима й сумно всміхнувся Олегу:

– Дозвольте мені хоч би довезти вас додому.

Відповідь він знав заздалегідь.

Він стояв і проводжав їх поглядом. Ракель ішла швидко й рішуче, а Олег на півдорозі обернувся й помахав йому рукою. Харрі помахав йому