Ю. Несбе - Пентаграма

Очі боліли від сонця.

Їдальня в Головному управлінні розташована була на найвищому поверсі. Харрі прибув сюди просто з Фрогнербада і, проходячи порожніми коридорами сьомого поверху, зауважив, що Тома Волера теж немає на місці, хоча світло в кабінеті горить. Оглядівшись у дверях, Харрі помітив у їдальні тільки одного відвідувача, що сидів за столиком спиною до Харрі.

Він підійшов до стійки й подивився на телевізор, що висів у кутку. Показували розіграш лотереї. Харрі простежив за тим, як чергова куля котиться по жолобу, потім звук зробили тихішим, але він почув, як жіночий голос оголосив: «П’ять. Цифра п’ять». Комусь поталанило.

Загуркотів відсовуваний стілець.

– Привіт, Харрі. Вони вже зачинили, – пролунав голос Тома.

– Знаю, – відповів Харрі. – Вирішив зайти покурити. – Він кивнув на відкритий майданчик на даху, що цілий рік слугував їм курилкою.

Краєвид звідти відкривався чудовий, але повітря було таким жарким і задушливим, як і внизу, на вулиці. Косі промені призахідного сонця прошивали місто й тонули у Бйорвіку – районі, який готувався змінити звичні шосе, склади та порожні будинки на оперу, готелі й елітне житло. Багатство збиралося підім’яти під себе все місто. Харрі згадався сюжет про африканського сома – велику чорну рибу, якій у посуху не вистачає розуму перебратись у глибші водоймища, і її ловлять руками в смердючих калюжах, які поступово висихають. Будівництво вже почалося: на тлі західного неба височіли жираф’ячі силуети баштових кранів.

– Буде просто супер! – Том підійшов зовсім нечутно.

– Подивимось. – Харрі затягнувся сигаретою. Він не зовсім розумів, про що йдеться.

– Тобі сподобається, – запевнив Волер. – Головне  – звикнути.

Харрі уявив собі, як у брудному, пересохлому водоймищі соми б’ють хвостами, беззвучно роззявляють роти, намагаючись звикнути жити без води.

– Мені потрібна відповідь, Харрі, треба знати: з нами ти чи ні.

Захлинутися повітрям… Мабуть, що така смерть для сома не гірша за інші. Захлинутися – це навіть відносно зручно.

– Дзвонила Беата, – повідомив Харрі. – Вона перевірила відбитки пальців у телемагазині. Немає жодного чіткого, а власник магазину нічого не пам’ятає.

– Шкода. Еуне каже, в Швеції до забудькуватих свідків застосовують гіпноз. Треба б узяти на озброєння.

– Треба б.

– Після обіду прийшли цікаві результати від патологоанатомів про Каміллу Луен.

– Гм?

– Виявляється, вона була вагітна. Другий місяць. Але ніхто зі знайомих, кого ми допитали, не здогадується, від кого могла бути дитина. Навряд чи це має відношення до вбивства, але інформація цікава.

– Гм…

Вони постояли мовчки. Волер підійшов до перил, обіперся ліктем.

– Харрі, я знаю, що ти мене не любиш. Я й не прошу мене любити. Але якщо вже ми працюємо разом, треба більше довіряти один одному, бути більш відкритими…

– Відкритими, кажеш?

– Так. Здивований?

– Трохи.

Том Волер посміхнувся:

– А ти спробуй. Що ти хотів би знати про мене? Запитуй про що завгодно.

Харрі подумав, а потім сказав:

– Добре. Я хотів би знати, що примушує твої шестерні працювати.

– Тобто?

– Тобто що примушує тебе прокидатися вранці й робити те, що ти робиш? Навіщо все це? Яка у тебе мета?

– Я зрозумів. – Тепер настав час замислитися Тому. Він довго мовчав, потім указав на крани. – Бачиш їх? Мій прапрадід приїхав сюди з Шотландії. Всім його багатством були шість сатерлендських овець і лист із абердинського цеху мулярів. Цього вистачило, щоб його прийняли у цех в Осло. Він брав участь у спорудженні будинків уздовж Акерсельви і східніше вздовж залізниці. Вони стоять і досі. Його справу продовжували діти. Потім – онуки. Так черга дійшла до мого батька. Прадід узяв норвезьке прізвище, але, коли ми переїхали в західну частину міста, батько змінив його на колишнє – Волер. Wall – стіна. Звучить, може, і не занадто гордо, але батько вважав, що для майбутнього судді воно підходить більше, ніж Андерсен.

Харрі здивовано подивився на Волера:

– Тож ти збирався стати суддею?

– Так, коли вступав на юридичний, і став би, коли б не випадок.

– Який випадок?

Волер знизав плечима:

– Нещасний. На виробництві. Батько загинув. І ось що дивно: коли помирає батько, розумієш: дороги в житті ти вибирав не для себе, а для нього. І я зрозумів, що з іншими студентами на юридичному не маю нічого спільного. Я був наївним ідеалістом. Вірив, що ми високо нестимемо прапор справедливості й створюватимемо сучасну правову державу. А з’ясувалося, що більшості просто потрібен ступінь і місце, на якому можна заробляти достатньо, щоб подобатися дівчаткам в Уллерні. А, та що я тобі говорю, ти ж і сам вчився на юриста…

Харрі кивнув.

– Напевно, у мене це в крові, – сказав Волер. – Я завжди любив будувати. Що-небудь велике. Коли я був іще зовсім маленьким, то будував із конструктора величезні замки – набагато більші, ніж у інших дітей. А на юридичному зрозумів, що я інший, не такий, як ці людці з дрібними нікчемними думками, і через два місяці після похорону пішов вступати до поліцейської академії.

– І став кращим із випуску, якщо вірити чуткам.

– Одним із кращих.

– Що ж, у поліції в тебе вийшло побудувати свій замок?

– Ні, Харрі, не вийшло. Ні в кого не виходить. У дитинстві, щоб мої будівлі були вищі, я віднімав деталі конструктора в інших. Усе питання в тому, що ти хочеш побудувати. Жалюгідну маленьку халупу для жалюгідного маленького життя – чи театри та собори, величні будівлі, які розбурхують уяву, примушуючи тягнутися до величного. – Волер провів рукою по перилах. – Зводити собори – це покликання, Харрі. В Італії мулярів, загиблих при їх будівництві, шанували як мучеників. Хоча споруджували собори на благо людству, всі до єдиного вони стоять на людських кістках і крові – так говорив мій дід. І так буде завжди. На крові моєї сім’ї стоїть не одна будівля, яку видно звідси. А мені хочеться більшої справедливості. Для всіх. І я використовуватиму ті будівельні матеріали, які визнаю потрібними.

Харрі подивився на вогник своєї сигарети:

– І я теж будівельний матеріал?

Волер посміхнувся:

– Можна було б висловитися делікатніше, але моя відповідь – так. Якщо тобі подобається. У мене є варіанти… – Він не договорив, але Харрі здогадувався про продовження: «…а в тебе – немає».

Глибоко затягнувшись, він тихо запитав:

– А якщо я погоджуся?

Волер звів брову і допитливо подивився на Харрі. Потім відповів:

– Отримаєш перше завдання, яке виконаєш самостійно, не ставлячи запитань. Усі до тебе проходили через це. Випробування на вірність.

– І в чому воно полягає?

– З часом про все дізнаєшся, але доведеться спалити деякі мости.

– Чи