Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Настя почула голос тата ще до того, як двері відкрилися. Грізний, спокійний, але з тим тоном, який не сплутаєш ні з чим — голос Волкова-старшого, батька, полковника у відставці й великого любителя справедливості.
— Де звітність за останній квартал? І чому в головному офісі не оновлено систему безпеки?
Настя зірвалась з дивану, як блискавка, вже на півдорозі до дверей:
— Татко!
Влад рвучко схопив її за руку:
— Не біжи сильно, прошу тебе. Подумай про нашого малого шибеника... або шибеницю.
Вона миттєво зупинилась, взявши його руку обома долонями.
— Я просто… я знаю, що він хвилюється. Але я теж хвилююсь за тебе.
Влад усміхнувся:
— Якщо ти поруч, я не боюсь навіть твого тата з перевіркою та гранатою в кишені.
Двері різко відчинились. У кабінет увійшов Олександр Волков, з холодним поглядом і чіткою папкою в руках. За ним — Микита, як охоронець, і Артур — із задоволенням у куточках губ. Настя вже встигла обережно дійти до тата і обняти його.
— Татко, я просто прийшла підтримати. Влад усе підготував. І він… він класно справляється.
Олександр підняв брову.
— Справляється? Побачимо. Якщо з тобою добре, то це найголовніше. Але я все одно перевірю його, як слід.
Влад стояв рівно, серйозний, але з легким викликом у погляді. Він зробив крок уперед і простягнув руку:
— Можу запропонувати каву. Або… план розвитку компанії на наступний рік?
Олександр трохи посміхнувся — буквально на долю секунди.
— І те, і інше. Але почнемо з кави. Для майбутнього дідуся з досвідом.
Артур підморгнув Насті:
— Ну, якщо він виживе після цієї перевірки — можна планувати весілля.
Настя засміялась:
— Тільки якщо тато не винесе вирок "ще зарано".
Микита вже сидів на підвіконні, спостерігаючи за Владом, мов за учнем на іспиті.
Перевірка почалася. Але в повітрі вже витало щось більше. Не просто звітність — а прийняття. І, можливо, майбутнє.
Перевірка офісу під керівництвом Олександра Волкова йшла майже бездоганно. Влад відповідав чітко, команда трималась гідно — аж поки…
…до кабінету не постукала секретарка Марта, нервово переступаючи з ноги на ногу:
— Перепрошую, але… тут деякі працівники… вони вирішили бути «відвертими» з генералом.
Олександр нахмурився:
— Відвертими? Це добре. Хайзаходять.
Увійшли троє працівників із HR і два стажери з технічного відділу. Один з них навіть тримав у руках телефон.
— Пане Волков, — почав стажер із виглядом героя. — Ми просто хотіли сказати… Влад із вашою дочкою… ну… давно… як пара…
Другий додав:
— А ще… вони лишались уночі в офісі… хм… працювати...
Третій голос, з HR:
— І ще… вона носить футболки з написом «Моя латиноамериканська гроза» — а це ж його прізвисько…
Мовчанка.
Олександр повільно зняв окуляри.
— Ви хочете сказати мені, що в цьому офісі мою доньку всі вважають… дружиною директора, і це не було офіційно озвучено?
Всі хором:
— Так…
Він підвів брову:
— А ще хтось хоче розповісти мені щось «цікаве»? Може, дата зачаття мого онука також зберігається в CRM?
Стажери одразу похитали головами.
Влад важко зітхнув:
— Можна я поясню?
Олександр підняв руку:
— Ти мені все поясниш, але спершу...
Він повільно повернувся до всіх у кабінеті — включно з Артуром, Микитою і Настею, яка стояла ніби приголомшена:
— Всі знали, всі мовчали, всі робили вигляд, що нічого не відбувається. Це називається "професійна змова". Дякую. Особливо вам, діти мої. Ви просто чемпіони.
Настя пробурмотіла:
— Татко, ну це не змова…
Олександр:
— Ні. Це було шоу. А тепер дозвольте мені вийти. Поки не встиг когось перевести на облік військомату. Особливо тебе, Влад.
Влад (сухо, але з гумором):
— Якщо що, я вже маю форму. Можу сам прийти. Але я не відпущу вашу доньку. Ніколи.
Пауза. Потім Олександр важко видихнув… і нарешті видав:
— Якщо ти хочеш бути з нею — наступного разу, будь ласка, скажи це мені першим. А не офісу.
І вийшов, грюкнувши дверима.
Всі мовчали.
Микита прошепотів:
— Він майже погодився… правда?
Настя обняла Влада, хоч і трохи тряслась:
— Це був… прогрес. По-своєму.
Тишу після грюкання дверей прорізав Влад. Його голос був низький, твердий, з крижаною стриманістю:
— Ви троє — звільнені.
HR-менеджерка рипнула:
— Але Владиславе… Ми ж хотіли, щоб усе було відкрито…
— Ви вирішили, що особисте життя моє та Насті — це ваш спосіб “виділитись” перед генералом Волковим?
— Влад ступив крок уперед, а в очах виблискував вогонь. — Це була моя розмова. Мій вибір. Моя сім’я.
— Він затиснув кулаки. — І вам в цьому офісі більше нічого не світить.
Стажери зблідли. HR дістала телефон, щоб щось доводити, але Влад уже натиснув кнопку на міжкабінетному телефоні:
— Марто, підготуйте документи на звільнення трьох працівників з іменами...
— він глянув на бейджі, — ...Андрій, Олена і Тимур. Без відпрацювання.
Після його слів усі в кабінеті завмерли, але... настав інший звук — важкий вдих і слабкий стогін Насті.
Вона притулилась до шафи, рука на животі, обличчя поблідло.
— Настю?.. — Влад кинувся до неї. — Дихай… Настю, дихай…
— Влад… — прошепотіла вона тихо. — Я… не можу… Тато…
Олександр почув це навіть з коридору. Він кинувся назад у кабінет, побачив доньку в обіймах Влада й... забув про злість:
— Настюнька?.. Дитино, що з тобою?
— Біль… живіт… сильно…
— Викликай швидку! — закричав Влад. — Негайно!
Олександр обійняв дочку, опустившись поруч на підлогу, а Микита вже набирав 103. Артур кинувся за аптечкою, хоча знав, що марно — їй потрібні лікарі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда», після закриття браузера.
