Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

писали. А тренувалася вона на роботі, бо в миру працювала у кнайпі. Як котрийсь не хтів платити, брала його за обшивку і швиргала геть! Навіть у славного Франка Розе, коли не мав чим заплатити, моя жінка забрала дзиґарок, а самого викинула за двері. Щоправда, вона дуже любить природу. А знаєте що, пане директоре? Влаштуймо собі шпацерок утрійко. Скажу вдома: «А гайнімо, серденько, утрійко на Карлштейн. Ти залишишся вдома, а я пощу з паном директором, котрий мене так любить і таке має до мене позитивне ставлення…».

Гантя так щиро зазирав в очі директорові, що той урешті занепокоївся і пробелькотів:

— Але ж я не маю часу…

— Знайдете. Найважливіше — то перший крок Ви тільки подумайте, як буде приємно, коли ваше ім’я вперше з’явиться в музеї! А коли йдеться про наукові досліди, то з мене істинний фанатик. Замок Наваров я перекопав, як город, аж мене поліція мусила силоміць забирати.

— Е, дайте спокій! Що ви нам принесли цікавого? — спитав директор, згадавши про обід.

— Зараз, зараз, вже випаковую, але, панове, не повірите, яке нас страшне нещастя спіткало. Шеф наш лежить у шпиталі, на полюванні його підстрелили. Пан радник впакував у нього два дека шроту. І…

— То що ви маєте в тій течці?

— Хвилинку. Це унікальна річ. Їй місце хіба на аукціоні, а не тут. Ґьоте в сап’яновій оправі.

— Що ви кажете… — заломив руки директор. — Хіба не знаєте, що німецьких класиків маємо центнери? А я просив у вас чеських: Тршебіського, Райса, Їрасека, Вінтера…

— Не біда, прочитаю сам ту книжку. Як вернусь додому, то зварю собі чотири бараболі, до цього ще додам сиру і пива та й буду читати «Фауста». Але маю тут ще ілюстрованого Донателло, того вітрогона, котрий у певних періодах випереджає бароко… Ці ангелики? Хо-хо! Наскільки нам відомо, римські саркофаги…

— Але тут печатка бібліотеки Коменського, — показав директор.

— Це помилка… Витремо ґумкою. Книжку дав мені один бібліотекар за те, що я подарував для Карлштейну «Спів святого Антонія». А чи знаєте, пане, що колись я мав стати управителем замку Карлштейн?

— То чому ним не стали?

— Бо пропив завдаток. Але чуєте — візьміть цього Донателло. Потребую грошей. Не для себе, на вулиці чекає жінка мого кумпля, — котрий, бідака, так чхнув над плитою, що розбив собі писка на блясі. Тепер жінка хоче йому спекти терту бабку. Шкода, що не можете його зобачити. Досить йому підвісити руку на биндах, і за колишніх часів був би з нього жебрак як та ляля… Купіть, прошу пана!

Гантя вклякнув, скинув капелюха і почав бити поклони.

— Устаньте, — втратив терпець директор. — Донателло візьму для себе. А з тим «Фаустом» спробуйте в букініста на вулиці Революційній.

— То я зателефоную, коли дозволите.

Директор підсунув йому телефон.

Гантя начепив окуляри, а що знав напам’ять номери всіх букіністичних крамниць, то вмить набрав число.

— Гальо?.. Хто на дроті? Пан Козел? Яка несподіванка! То є Гантя, член австріяцького наукового товариства… Так, ми саме вернулись автом зі Збраслава. Нє… телефоную з Академії Наук, маю для вас дещо надзвичайне… Що? Нє. Присягаю… Ґарантію дає професор Менцль. А для вас маю люкс-товар: «Мікологію» Веленовського… Так? Уже їду!

Відклав слухавку і сказав до працівниці:

— Будьте такі ласкаві, випишіть мені посвідку, що за впорядкування бібліотеки ви даруєте мені «Мікологію» Веленовського. А я вже сам підпишу.

— Але ж, пане Гантя, це неможливо. Запитайтеся ще в пана Кучери.

— Чудова думка! Можна? — запитав він і знову набрав номер: — Чи є пан Кучера? Прошу покликати. — І, затуливши слухавку долонею, додав: — Тепер побачите, хто я!.. Гальо, пан Кучера? — Гантя вклонився в бік телефону. — Чи пам’ятаєте, пане Кучера, як разом грали ми в хокей, боронячи кольори Чехословаччини? Хто? Але ж я, Гантя, грав на лівім крилі, той самий Гантя, про якого ви завше говорили, що маю стиль, як Руді Болл, а інтеліґентність, як Бібі Торріані. Нє… саме вернулися з Мельника, з архіву… Нє… телефоную з Кобиліс, нам проштрикнули шину. Маю чудові книги, будете в захопленні. Нє, нє, яка липа? Все щедро ілюстроване. Буду у вас за якусь годину, принесу також деякі практичні видання… «Гриби» Смотлахи, «Чеську кухню»… І «Атлас мохів»… Чому так кваплюся? Вам не спішно? А-а, то ви ще нічого не знаєте! Страшна біда у нас на складі. Все згоріло дощенту, машини теж, врятував я тільки те, що мав на собі… Ну, то за годину…

Гантя поклав слухавку.

— Ну, і хто я? — глянув на касирку.

— Рафінований шахрай… — засміялася жінка й почервоніла. — Ви не гніваєтеся, що я так сказала?

— Але ж, ласкава пані, джентльмен завше знає, що його чекає.

Витяг з течки книжку і поклав її перед касиркою.

— Інтеліґентна дама повинна знати, ким був Мікеланджело. Цю книжку про нього написав Роллан… Всього лише вісім корон.

— І від мене десять, — директор поклав банкноту. — Зачиняємо, обідня перерва.

В їдальні навпроти букініста Гантя замовив келишок вермуту, сів собі в куточку і, звільна попиваючи, спостерігав за відвідувачами. Дивився на вітрину і перехожих, як спочатку вони затримуються, розглядаючи виставлені там курчата, гуси, паштети, печеню, канапки, перш ніж зважитись на котрусь страву. Бачив, як, зробивши вибір, люди облизуються, ковтають слину, після чого заходять і займають чергу, блукають очима, розмовляють, щоб потім, опинившись віч-на-віч із продавцем, кумедно споважніти. З найбільшою цікавістю Гантя чекав того моменту, коли майже кожен завмирав, очікуючи, чи дістане облюбований ним кусень м’яса. А потім — хижий погляд на вагу, чи його часом не ошукано на п’ять грамів… Урешті кожен зі своєю порцією примощується будь-де і накидається на їжу, мов печерна людина.

Скінчивши з вермутом, Гантя відщипнув галузку аспараґуса і запхав її в течку так, аби звідти визирала. Знову розглянувся по залі й, коли побачив здоровий, жадібний апетит гостей, повертаючи келишок барменові, сказав:

— Подивіться лишень на тих людей. Колись, як тримав я кролів, то одного разу забув їм дати їсти. Пригадав собі тільки о десятій вечора і побіг їм занести трохи люцерни в клітки. І що ви гадаєте? Кинулися на неї так самісінько, як і ці…

Гантя показав рукою на згорблені спини і жвакуляючі щелепи. Потім вийшов з бару і бігцем кинувся через вулицю.

Заглиблений у роздуми, зайшов на подвір’я складу і сказав шефові:

— Ну, як ти не