Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

як вам, певно, теж відомо, є склад відходів. Коли все ми позамикали, я й кажу пані Шульцовій: «Що би вам, шановна пані, зашкодило, абисьмо так удвійко примостилися з вами он у тій скрині зі старими кістками?». Але вона ураз набурмосилася: «За кого ви мене маєте? Я порядна жінка. Як уже таке має статися, то воліла би скриню з кольоровим металом». Ну, і таким чином…

— Привіз я вам макулатуру, — озвався нарешті пан Боучек.

— Слава Богу! Дійшло до нього! — сказав Гантя.

Шеф виписав квитанцію, тицьнув панові Боучекові до кишені гроші і защіпнув кишеню на ґудзик. Гантя подав Боучекові в руки дишло візочка й пригостив на прощання дружнім штурханом. Унаслідок того пан Боучек, віддаючи в «Туристі» гроші й квитанцію, ні з того ні з сього нагло бовкнув до свого керівника:

— А пішов ти, кундо францувата!

На подвір’я заїхала з радісним галасом пані Рутнерова і відразу почала кричати:

— Бандюги прокляті! Викликають мене до національного комітету і кажуть, що ми, двірники, не можемо більше бути самі по собі, а мусимо також підвищити пильність!

Вона скинула мішок з візка і заторохтіла далі:

— А я до них одразу з отаким писком! Що той фіпцьо меле? Чи ви знаєте, що ми, двірники, були набагато раніше за всі політичні партії?

— Прошу пані, ми тут не самі, — знервувався шеф.

— А що на це той фіпцьо? — поцікавився Гантя.

— Той гівнюх? Та щось там пуркав про якісь риторичні звороти. Але я йому втерла носа!

— То все дуже файно, мамцю, але тихіше… — Шеф уже не тямився від нервів. — Хочете гроші за ті ваші п’ятдесят кеге?

— Нє. Напишіть, що, як двірничка, я виконала свій обов’язок. Може, пошлють мене за це на курорт. Буду принаймні мати з чого тішитися. — Вона вже було заспокоїлась, але не надовго, бо раптом знову вибухнула: — А най то шляк ясний на рівній дорозі трафить! Ще мені там нагадали: «Пані Рутнерова, мусите аґітувати людей на збирання хмелю!». А я на те: «Ще чого! Когось намовлю, а він потім застудиться, заллє 'го шмарклями і я буду винна. Хай кожен відповідає за себе сам!».

Шеф з нещасним виглядом дивився у стелю.

Але Гантя охоче підтримував бесіду.

— Цілком слушно. Зі мною було те саме. Хтів я колись попрацювати довше в робітничому загоні на заводі. Йду та й кажу своєму начальникові, а він утішився, мов дитина. «Прекрасна думка! — каже. — Знаєш що, Гантю? Кинемо гасло, що ти закликаєш усіх брати з тебе приклад». Знімає слухавку і веде далі: «Згодься тільки, а ввечері прочитаєш своє ім’я в газеті…». А я йому на те: «Зараз, зараз, маю ліпшу думку. Дайте до газети такий текст: «Я, завідувач паперового складу, закликаю решту завідувачів, аби за моїм прикладом зголосилися на роботу в копальнях». Тоді мій начальник поклав слухавку і сказав, що я сам собі нашкодив, а він піде в копальню, тільки як прийде до нього черга. Потім побажав мені всього найліпшого на металургійному заводі в Кладно, щоби я добре харчувався і щоби всі ми в бригаді любилися. А ще побажав добре заробляти, не менше двох тисяч на місяць.

— На милість Божу, люди, не верещіть тут, як у полі, — нагадав переляканий шеф.

— Ще чого! — обурилася пані Рутнерова. — Мене всюди люблять винятково за мою щирість. Навіть сказали мені колись, що я, значиться, двірничка, є другою рукою національного комітету. А я їм на те просто в чоло: «І я тою другою рукою шуруватиму сходи, а ви своєю першою збиратимете нагороди?».

Тут задзеленчав телефон. Шеф забіг у контору, а коли вернувся, зловив Гантю і почав ним трусити.

— Ти що знову понавидумував, га? Яких дванадцять котів? Ти нас до криміналу доведеш! Завтра прийдуть з національного комітету ветеринар з гицлем. Бо ніби є така вказівка, що на підприємствах не вільно тримати більше трьох котів. Де ти маєш тих дванадцять коцурів, га?

— Я тільки хтів нашій фірмі рекламу зробити… Збудити інтерес!

— І я можу після цього спокійно спати! — замотав головою шеф.

Пані Рутнерова витерла спітніле чоло.

— У мене один клопіт — пильнувати, аби сходи були вишурувані та щоб лобуряки не швендяли по кам’яниці.

Вона вхопилася за дишло так, що мало не виламала його, а вже в брамі озирнулася:

— Як собі влаштуємо «Під Липою» забаву двірників, то ще прийду до вас. Аби і вас запросити. Свого старого я мало не на смерть затанцювала. Чао!

Пані Рутнерова взяла закрут так стрімко, що аж задні колеса зафуркотіли. А Марженка гладила себе по голові, приказуючи:

— Ох сердешна, сердешна… яке то щастя, що ти маєш місце на цвинтарі…

Близько полудня, коли Гантя випхав з десяток пачок, його охопила туга за букіністичними крамницями. То була одна з його приємностей — кинути до течки кілька книжок, випорпаних у макулатурі, й піти їх продати.

— Марженко, скочу я на ринок подивитися, чи не викинули фазанів.

Ледве встиг він це сказати, як об’явився шеф, і Ганті довелося пригинатися попід його вікнами, аби не попастись йому на очі.

Директор букіністичної крамниці, що на розі вулиці Спаленої і Народного проспекту, був радий його бачити.

— Як ся маєте, пане Гантя?

— Дякую, пане директоре, файно. Відтоді, як став членом австріяцького наукового товариства, я постійно працюю у Конєпруських печерах. Чи знаєте, панове, яка то радість і краса такий-во пліоцен? Або епоха бронзи?

— Ми, здається, не знаємо, чи… — директор окинув оком свій персонал.

— Дайте мені вашу руку, пане директоре, отак… Кожної неділі я повзаю по печерах і крізь лупу досліджую відбитки на камінні, записую розміри, збираю матеріал до ранця. А чи маєте поняття, як то приємно, коли я приношу все це пану професорові Крейчі до музею, а він бере збільшувальне скло, скидає окуляри й урочисто виголошує: «Пане Гантя, дякую вам від імені науки. Мої вітання, бо це є трилобіт СП дріб 1 б!».

— А ми про те ані бум-бум, — сказав директор.

— Це моя слабкість. Замолоду я мав у хаті стільки археологічних скарбів, що аж стіни завалилися. Двома вантажівками вивезли ті знахідки до музею.

— Цікаво, і вам жінка на те нічого не казала?

— Дружина має інші клопоти. Вона колишня спортсменка, вже в 1919 році заснувала в Чехії ручний м’яч. Всі газети тоді про неї