Богуміл Грабал - Поїзди особливого призначення

Новела "Поїзди особливого призначення", як і всі твори Богуміла Грабала, значною мірою автобіографічна. Під час окупації німцями Чехії, майбутній письменник був змушений покинути університет і служив диспетчером на залізничній станції Костомлати над Лабою. Цей досвід ліг в основу повісті, яка стала одним з найбільш популярних творів Грабала.
За цією повістю чеський режисер Їржі Менцель зняв одноіменний фільм, який у 1967 році отримав премію "Оскар", як найкращий фільм іноземною мовою.
Життю учня залізничного диспетчера Мілоша Грми не позаздриш. Німці окупували його країну, дідуся переїхав ворожий танк, а літаки союзників регулярно бомбардують сусідні міста. Особисте життя складається невдало, примушуючи замислюватися про суїцид.
Проте Мілош сповнений рішучості попри все стати справжнім чоловіком. Прикладом для наслідування йому служить диспетчер Губічка, який активно співробітничає з місцевими партизанами...
Українською мовою раніше не видавалася

Богуміл Грабал

Поїзди особливого призначення

Переклав Роберт Василь

Перекладено за виданням: Bohumil Hrabal «Ostře sledované vlaky», Městská knihovna v Praze, 2019

В сорок п’ятому році німці вже не контролювали повітряний простір над нашим містечком. Так як і над всією Чехією. Рейди штурмовиків так розладнали рух, що вранішні поїзди проходили вдень, денні — увечері, а вечірні — уночі. Правда, одного разу денний поїзд прийшов вчасно, хвилина в хвилину, але потім виявилося, що це був ранковий пасажирський, що спізнився на чотири години.

Напередодні ворожий винищувач в бою з німецьким відстрелив тому крило. Літак загорівся і впав десь у полі, але з крила, що відірвалося від його фюзеляжу, висипалося кілька жмень болтів і гайок, які, попадавши на площу, поранили в голови декількох жінок. А саме крило поволі пролітало над містечком, супроводжуване поглядами всіх, хто був надворі, аж поки нарешті опинилося прямо над площею, на яку висипали відвідувачі з обидвох ресторанів, а потім тінь від крила блукала площею, примушуючи людей щоразу бігти на інший бік, а за хвилю знов повертатися назад, воно рухалося, як велетенський маятник, ганяючи людей по площі в напрямку, протилежному можливому падінню і видаючи при цьому все більш потужний мелодійний звук. Потім різко смикнулося і упало на деканове подвір’я. І вже за п’ять хвилин люди розтягували бляхи з того крила, щоб вже наступного дня на крільниках та курниках з’явилися нові дашки. А один дядько по обіді різав цю трофейну бляху на шматки, з яких увечері наробив гарненьких щитків для ніг на мотоцикли. Таким чином зникло не лише це крило, але вся бляха та інші деталі з німецького літака, що упав на засніжене поле. Всього через пів години після падіння я поїхав на велосипеді подивитися на нього. І дорогою зустрів людей, які на візку тягли мені назустріч свої трофеї, з виду яких неможливо було здогадатися, якими частинами літака вони були раніше. А я поїхав не велосипеді далі, бо хотів подивитися на розбитий аероплан. Як же я не терплю хазяйновитих людей, що завжди тягнуть додому будь яке добро, будь який крам! Назустріч мені протоптаною в снігу стежкою, що вела до чорних руїн, крокував мій батько, ніс щось подібне до срібного музичного інструменту, посміхався і вимахував сріблястим корпусом з трубками. Так, це були трубки від літака, трубки, якими тік бензин. І я лише ввечері вдома дізнався, чому тато так радів цій здобичі. Він розрізав трубки на рівні шматки і натер їх до блиску. І потім з цих блискучих трубочок змайстрував свої патентовані олівці з висувними грифелями. Мій батько умів робити все на світі, оскільки вже в сорок вісім років опинився на пенсії. Він був машиністом і відпрацював на локомотиві двадцять років, тож мав досить стажу, щоб піти на відпочинок. І сусіди просто шаленіли із заздрощів, що він має попереду ще двадцять-тридцять років безтурботного життя. Проте батько вставав навіть раніше, ніж ті, хто ходив до праці. Збирав по всіх околицях старі болти, підкови та все, що знаходив. Тягнув з громадських звалищ будь який непотріб і складав у нашому дворі та у повітках. Наше обійстя було схоже на пункт прийому металобрухту. Якщо хтось хотів викинути старі меблі, то їх забирав і привозив додому наш батько, тож, хоча ми жили всього утрьох, мали вдома п’ятдесят стільців, сім столів, дев’ять канап і безліч скриньок, умивальників і джбанів. Але батькові і того було мало. Їздив на велосипеді по всій окрузі, розгрібав кочергою звалища і надвечір повертався зі здобиччю, яка на його думку могла колись знадобитися. І дійсно, коли хтось потребував чогось, що вже не вироблялося, якусь запчастину до авта, крупорушки чи молотилки, яку вже не можна було дістати, він приходив до нас, і батько, поміркувавши хвильку, йшов по пам’яті до підвалу, в повітку, або до купи брухту на подвір’ї, і погрібшися там, витягав якусь залізяку, яка дійсно підходила. Мій батько був справжнім повелителем залізних неділь, і коли відвозив металобрухт на вокзал, завжди проходив повз наші ворота і відсипав собі трохи тієї залізної неділі. І такого йому сусіди не могли пробачити ніяк. Все через те, що наш прадідусь Лукаш з вісімнадцяти років отримував пенсію, золотий щодня, а пізніше, за республіки, в кронах. Мій прадід народився у тисяча вісімсот тридцятому році, а у тисяча вісімсот сорок восьмому був військовим барабанщиком і в цій якості воював на Карловому мості, де студенти жбурлялися по вояках бруківкою, вони попали прадідові по коліну і скалічили його мало не до смерті. З того часу він отримував пенсію, золотий щодня, і щодня купував на нього пляшку рому і дві пачки тютюну. І замість того, щоб сидіти вдома, курити і пити, шкутильгав вулицями та польовими стежками туди, де тяжко гарували люди, і кепкував з робітників, п’ючи той ром та курячи той тютюн. І за це прадідуся Лукаша щороку хто небудь лупцював так, що дідусь мусив його везти додому на тачці. Але дідусь щоразу вичухувався і знов брався за своє, поки його знов безбожно не духопелили. Розвал Австрії позбавив прадіда пенсії, яку він отримував сімдесят років. Пенсії, яку виділила йому республіка, вже не вистачало на пляшку рому та тютюн. Проте прадіда все одно щороку продовжували лупцювати до безтями, бо він і далі хвалився перед людьми тим, що сімдесят років мав щоденно пляшку рому та дві пачки тютюну. Нарешті в тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому році трапилося йому дрочити каменярів зі щойно закритого кар’єру, і вони так його віддухопелили, що прадід помер. А доктор сказав, що, якби не це, він міг прожити ще двадцять років. Через це жодна інша родина не сиділа так в печінках у нашого міста, як наша. Мій дід був яблучком, що не впало далеко від прадіда Лукаша. Став гіпнотизером і працював у невеличких цирках. А все місто вважало, що те гіпнотизування лише спосіб бити байдики. Але коли німці в березні перейшли наш кордон, аби зайняти всю країну, і йшли повз наше містечко в напрямку до Праги, єдиним, хто вийшов проти них був мій дід гіпнотизер, який вирішив зупинити ворожі танки силою думки. Дід пішов їм назустріч, втупившись поглядом у перший танк, який вів за собою всю цю моторизовану армаду. З кабіни танка висунувся по пояс вояк райху, на