Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

лютуватимеш! На ринку неможливо дістати ані зубчика часнику, і фазанів теж чортма. — Він показав на течку і додав: — На потіху собі купив ось тільки аспараґус.

Але шеф крокував туди й сюди з таким виглядом, що Гантя відразу здогадався, які страшні прокльони той готується висипати на його голову, і придумував, що б такого швиденько наплести.

— На базарі розповідали, що один великий начальник прийшов у лісництво з перевіркою, і лісник знайшов йому ланю з оленятком…

— Треба говорити… вислідив йому ланю з оленятком, — виправив його шеф.

— Слушно. А потім той начальник вистрелив лані в лоб…

— Матір Божа! Чим ти слухав? Певно, стояв тоді на руках? Треба казати… вистрелив лані… межи очі. Який лоб? Лоб має тільки свиня та ще ти!

— Ну, власне, межи очі, а потім, казали, що врізав собі окосту й поїхав.

— Де ти чув таке?

— Та розказували… Нічого особливого.

— Як то — нічого особливого? Ти хіба не знаєш, що то кримінальна справа — отак застрелити ланю? — обурився шеф. — Йолоп, свинота, бандюга, розбишака!

— А як то мало бути? — спитав Гантя, навмисне придуркувато вилупившись.

— Як? Що за часи настали! Чи вже нема жодного церемоніалу? Жодних мисливських звичаїв? А подяка святому Губертові?

— Кому?

— Святому Губертові, опікунові мисливців. Для кожного ловця це святе діло.

— Гм, а якже такого оленя треба стріляти? Чув я, що його можна й зурочити.

— Що?

— Зурочити. Оленя. Треба нібито чекати на зрубі, а як та худобина вийде з хащі, то мусите пильно дивитись йому в очі й кричати «бееее!» А олень тут-таки беркицьне догори ногами — і по всьому.

— Господи! — шеф смикав себе за вуха. — Ти собі гадаєш, що олень — то корова якась, чи що? Досить лише ступити на гілку, і він щезне у млі ока. Єдино в період гону, себто тічки, можна йому дубельтівку приставити до писка. Він тоді, як у лихоманці. В часі гону тратить третину своєї ваги… Так його ота тічка і викінчує. А потім лягає в моховиння і робить «бееее», — забекав шеф з глибоким почуттям.

— І як довго олень вганяє?

— То що тобі — пес? Олень не вганяє, а парується. Є таке суто мисливське висловлювання. А крім того, оленя не «забивають», а «підстрелюють». І в нього не «очі», а «світляки». І не «кров», а «юха». А коли оленя підстрелять, то не добивають, а лишають «в жарі». Тоді ловець скидає капелюха і чекає, поки олень дійде. Потім проказує «Отче наш» і дякує святому Губертові за здобич. — Шеф зірвав з голови беретку і склав долоні. — Подивись, — сказав він лагідно і, взявши Гантю під лікоть, запровадив його на середину подвір’я, там вклякнув і намалював щось на землі. — Що це?

— Коза, — сказав Гантя, підморгнувши Марженці, котра стояла в ящику і пальцем крутила біля скроні.

— Це олень! Мертвий олень! — гарикнув шеф, але одразу ж знизив голос. — А той, що стрільця вивів на оленя, себто побережник, або гайовий, виламує галузку і подає стрільцеві на мисливському ножі. Одна половина галузки встромляється в те місце, куди влучила куля… і це місце називається «дзюрка».

— А що, коли тих «дзюрок» більше?

— Що ти сказав? — шеф ніби не дочув.

— Ну, наприклад, коли застрелять оленя шротом?

— Ідийоте! Кретине! Не пхайся сюди з браконьєрами! Мисливець, справжній мисливець, на великого звіра йде тільки з дубельтівкою. А другу половину галузки встромляють оленеві в хавку…

Шеф висмикнув з Гантевої течки галузку аспараґусу і встромив її в означене місце на рисункові.

— На писок по-мисливському кажуть «хавка», так? — спитав Гантя.

— Хавка! Тільки хавка! — верещав шеф, і по ньому видно було, що має бажання верещати ще голосніше, коли побачив, як Гантя розкрив течку — а там більше ніякого аспараґусу нема. Ураз шефові згадалися тамті дванадцять котів.

***

Але на подвір’я саме в’їжджала, покректуючи, пані Кізоурова, візок якої був настільки перемотаний дротами, що кожного разу, коли вона з’являлася, він ледве-ледве дотягував до ваги. Ну, а вже там, як правило, розсипався, і пані Кізоурова дуже тішилася, що він не розлетівся ще на вулиці.

— Зробимо тепер один експеримент, — сказав Гантя до Марженки. — Зараз побачите, як шеф кинеться на скирту паперу.

Він витяг одну книжку і розкрив її. То були «Постанови Верховного суду», але Гантя прорік так голосно, щоб його почув шеф:

— Поглянь, Марженко, які чудові фотографії оленів! Але написи німецькі… Що з цим робити?

Шеф застриг вухами.

— «Über das Forstwesen»[13]… Що з цим робити? — повторив Гантя, а помітивши, що шеф уже повернувся до рівноваги, швиргонув книжкою так, що та, описавши велику дугу, впала серед центнерових стосів паперу.

— Ти… ти… ти як навмисне! — завив шеф і, одним скоком вибравшись на скирту паперу, почав порпатися в тому місці, куди впала книжка. — Але ж ти знаєш… як я це люблю! Може, це якраз ота фундаментальна праця радника Раубіхля…

— Саме це ім’я було на палітурці… Дивно, чому ви одразу не зголосилися, — знизав плечима Гантя.

— Ти… ти, кримінальнику!

Пані Кізоурова перевернула візок вгору колесами,

— Пане Гантя, чи не поможете мені поремонтувати візок?

— Ясна річ, ласкава пані, — сказав Гантя і гукнув шефові: — Тепло-тепло… пече!

Але добре знав, що книжка вже як під землю запалася.

***

Після роботи Гантя ходив на попівство, де помагав церковному сторожеві рубати дерево.

На подвір’ї під стіною знаходився склад, в якому громадилося найрізноманітніше начиння й церковне причандалля, що вже не надавалися до вжитку. Були там старі лави, килимки, поламані ліхтарі і купа дерев’яних фігур, котрі не мали нічого спільного з мистецтвом, оскільки походили з фабрики дерев’яних ангеликів і святих.

— Чого ви так вирячилися, ніби вам бджоли з вулика вифуркнули? — спитав Гантя.

Сторож виволік на подвір’я дерев’яні козли й показав рукою на церкву.

— Тоті наші «овечки» вже мені всі нерви з’їли. Накраде такий-во оден з другим квітів по парках, завалить ними вівтарі, а потім ще й триндикає: «Якбисьте були правдивим слугою Божим, то кожний день би тим квітам воду міняли, підтинали стебла і сипали сіль до вазочок». Ну, подумайте тільки! Сто двадцять вазочок, а з того половина — слоїки з-під мармуляди і бляшанки з-під ґуляшу волового з написом «Геліос»…

— Дивно, що ви при