Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Її відчуження боліло найбільше. Бо, навіть якщо я і заслужила це, усвідомлення того, що я можу втратити її, тиснуло більше, ніж я була готова визнати. Її мовчазний осуд говорив більше, ніж могли б сказати слова.

Я ковтнула ще трохи напою, відчуваючи, як алкоголь заповнює внутрішню порожнечу. Гучна музика і цей хаос навколо допомагали на якийсь час забутися, але рано чи пізно мені доведеться встати та знову подивитися всім їм у вічі.

Аелар не переставав робити спроби зблизитися зі мною. Його постійна присутність, цікавість моїм життям, загадковість у його очах, коли він дивиться на мене. І мене це влаштовувало. Навіть більше — я сама шалено хотіла дізнатися більше про нього, про його народ, про Альвхейм, про маму, яку зовсім не знала. Я зберігала його таємницю. Ця частина мого життя завжди була прихована від мене за завісою тиші й таємниць. Але тепер, коли ця завіса почала спадати, я відчувала, як у мені горить бажання пізнати свій корінь.

Але мої друзі… Ні, їм це абсолютно не подобалося. Їх дратувала сама його присутність. Навіть більше — його неприхований інтерес до мене був для них, здається, тривожним сигналом.

Ділан ходив похмуріший за хмару. Його важкий погляд і стиснуті кулаки були для мене головними маркерами його настрою, який ставав все гіршим щодня. Він був украй злий і дратівливий. Мовчання між нами ставало дедалі важчим, а кожна спроба розговорити його розбивалася об стіну холодного байдужого “все нормально”. Про причини його поведінки я могла лише здогадуватися. Але ці здогадки зовсім не приносили полегшення. Здавалося, що між нами пролягла невидима прірва, і з кожним днем вона тільки розширювалася.

Глорія також не приховувала своєї неприязні до Аелара. Її гострі коментарі на його адресу, саркастичні зауваження і постійна готовність кинути в нього чергове образливе слово — усе це змушувало мене червоніти від сорому. Але ще більше мене турбувало її мовчання, коли справа доходила до мене. Її погляди, холодні й оцінювальні, казали більше, ніж слова.

Увесь тиждень минув у моторошному стресі й напрузі. Друзі ставали відчуженими, а Аелар — нав’язливішим. Його впевненість, яка раніше здавалася мені чарівною, тепер почала мене дратувати. 

Тому зараз я сиділа в знайомому барі, топлячи свою напругу в міцному алкоголі. Гучна музика била по барабанних перетинках, розбавляючи тривогу безглуздими ритмами. Гомін людей навколо був як фон, без сенсу і змісту. Лише знайомий бармен, мовчазний і відчужений, приносив мені черговий келих, не ставлячи зайвих запитань. І я була йому за це вдячна.

Алкоголь не рятував. Він тільки глушив відчуття самотності, що наростало в мені. Я згадувала обличчя своїх друзів, їхні погляди, їхнє мовчання, і ця картина не давала мені спокою. Сібіл… Ділан… Глорія… Чи були вони ще на моєму боці? Чи я вже почала втрачати їх одного за одним?

— Що це за ангел сумує на самоті в моєму барі? — промовив власник клубу, з’являючись переді мною з грайливою усмішкою, яка пасувала його настрою.

“Останній Акорд” як завжди був переповнений. Здавалося, чим похмуріша ситуація у світі, тим більше людей шукають розради в цьому місці. Гучна музика, змішана з гомоном голосів, наче притуплювала реальність, створюючи свій власний, ізольований світ.

— Джакор, відвали. Зараз не до твоїх жартів, — відрізала я, навіть не підводячи погляду.

— Ауч… Як боляче, — вампір удав, що образився, театрально приклавши руку до серця. Я лише закотила очі й зробила черговий ковток міцного напою.

Скажу чесно, алкоголь у цьому барі був відмінний. Я не мала уявлення, звідки Джакор дістає такі напої, але за це йому варто було подякувати.

— Я серйозно, ти як? — запитав він, цього разу з м’яким співчуттям, сідаючи поруч.

— Як я?

Це було справді хороше запитання. Як я?

“Я зрадила коханого. І не знаю, чи зможе він колись пробачити. Підірвала довіру найкращої подруги, завдавши їй болю. Образила й розчарувала другу найкращу подругу. Ділан? Він ходить похмурий і роздратований, і щось підказує, що причина — я. Усе це нагромадилося разом із тим, що Ларан припинив свої нападки, і ця раптова тиша змушує Ордо напружено чекати бурі. А ще — Аелар. Я шалено хочу дізнатися більше про нього, Альвів і Альвхейм, про маму… але немає навіть хвилини для нормальної розмови. І все це в той час, коли Академія переповнена й кожен мій крок під чиїмось поглядом.”

Але замість усіх цих думок, які розривали мене зсередини, я відповіла коротко:

— Добре. Просто втомилася. Важкий день.

“День. Тиждень. Місяць. Уже два місяці, як Еван пішов. І з собою він забрав частину мене. Я просто існую, чекаючи, що він колись повернеться в моє життя… хоча б на мить.”

Джакор нахилився ближче, і його проникливий погляд, як завжди, здавався таким, що проникає до самої душі. Вампір був майстром на всілякі провокації та жарти, але зараз у його очах читалася щира турбота.

— Важкий день, кажеш? — Він підняв одну брову, ніби кидаючи виклик. — Щось мені підказує, що це не просто день. Що це важчий період у твоєму житті, ніж ти хочеш зізнатися навіть собі.

Я мовчки ковтнула зі свого келиха, намагаючись не видати, що його слова вразили. Джакор завжди дивився глибше, ніж я очікувала. Іноді це дратувало, але зараз… зараз я відчувала, як стіна, яку я так ретельно вибудовувала, починає тріщати.

— Що, ворожка тепер? — буркнула я, намагаючись повернути ситуацію в безпечне річище.

— Ха, можливо, — він всміхнувся, але його тон залишався серйозним. — Хоча я більше схильний думати, що просто розумію людей. Особливо таких, як ти.

— Таких, як я? — Я повернула до нього голову, трохи здивована.

— Таких, що намагаються врятувати світ і себе одночасно, — сказав Джакор тихо, але його слова прозвучали як удар. — І роблять це так завзято, що розриваються на шматки.

Я стиснула келих міцніше, відчуваючи, як важко стає дихати.

— Джакор, я…