Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

21. 1 Не вся правда

Професор Ніколаєв замовкає, ніби збираючись із думками. Його пальці нервово стискають край столу.

– Я мав родину, Марку, – каже він нарешті. — Дружину і сина. Задовго до народження Любові.

Я відчуваю, як Марк напружується.

– Що з ними сталося?

Професор зітхає.

– Мій син був невиліковно хворий. Хвороба поступово руйнувала його психіку. Я був молодий і вважав себе талановитим лікарем, тож вірив, що зможу знайти ліки. Але… медицина не завжди дає відповіді. Іноді вона ставить ще більше питань...

Він замовкає, ніби борючись із собою. Я дивлюсь на нього і… не бачу й краплі співчуття чи каяття. Тільки жаль, що його ідея не досягла успіху… 

– І тоді я знайшов когось, хто мав таку ж проблему. Одного чиновника. Його дитина страждала від тієї самої хвороби. І він… дав мені можливість проводити дослідження.

У мене холоне все тіло.

– Тобто він дав вам гроші? – хрипко питає Марк. – Щоб ви могли калічити дітей, за яких не було кому заступитись? 

– Гроші і повну свободу дій. Він змусив усіх закрити очі на те, що відбувалося в закритому дитячому будинку. Ми позиціонували його, як лікарню для дітей, від яких відмовилися, але насправді там…

Його голос зривається.

– Там ви проводили експерименти, – закінчує фразу Марк. – Знущались з дітей, ламали їм життя! 

Професор повільно киває.

– Марку, зрозумій, наука не завжди гуманна… Іноді заради благої цілі…

– Замовкніть! – очі Марка спалахують небезпечним вогнем. Я беру його за руку, стискаю міцно, саме зараз молячись про провал, аби він зміг заспокоїтись. Але, схоже, адреналін та лють не дають провалу статися. 

– Ви… особисто цим займалися? — питаю я, відчуваючи, як усередині все стискається.

– Так, – швидко відповідає він. – Я … досліджував і спостерігав. Вивчав, консультував…

– Досліджував? Це так ви називаєте свої нелюдські знущання над дітьми? Чи хотіли б ви, щоб з вашою дитиною так вчинили? 

– Моїх дітей немає в живих, Марку. Обох… Саме тому мені немає що втрачати тепер і я можу розповісти вам все…

– Знаєте, ви – заслужили це! – каже Марк глухо. Мені стає моторошно від його погляду. 

– Я – заслужив, так. Любов не заслужила… Вона була… вона слухалась мене у всьому, була вірною помічницею…

– Помічницею? – Марк блідне, осідає на крісло поруч зі мною в пропахлій кавою і цигарками вітальнею професора. 

– Вже потім… Стривай. Я все тобі розповім… – продовжує професорі я раптом розумію причину такої відвертості. Він чекав нас. Або не нас, когось іншого, кому міг би відкрити нарешті свій страшний гріх. Щоб піти… Піти спокійно… І це розуміння жахає мене не менше, ніж те, що він розповідає далі. 

– Коли дитячий будинок розформували, – голос Ніколаєва звучить, як старий цупкий папір, коли його стискаєш в руці, – а мене посадили до в'язниці, я вийшов через три роки за гарну поведінку і при сприянні того чиновника. У мене ще залишалися матеріали. Дослідження, зразки… Я не міг просто так усе кинути. А мій син вже був у диспансері. Його хвороба вбила його матір, мою першу дружину, та продовжувала вбивати його. 

Його голос звучить тихо, майже сповідально, але в мені кипить гнів.

– Ви хотіли продовжувати експерименти?

Він киває.

– Але більше не над дітьми. Я… перейшов на лабораторних мишей. Думав, що зможу відтворити процес, знайти закономірності, якщо буду працювати з тваринами. Що знайду ту браковану ланку в ланцюжку, а значить, зможу відремонтувати її. Знайду ліки, що врятують сотні, тисячі таких, як мій син…

Марк сіпається, напружуючи щелепу.

– І що? Вийшло?

– Ні, – каже Ніколаєв, опускаючи голову. – Людський мозок інакший. Організм по-іншому реагує на препарати, на втручання. З мишами нічого не виходило. Не було того ж ефекту, тієї ж поведінкової динаміки… І я на десятиліття відклав це, не маючи змоги продовжувати. За цей час я зустрів жінку, одружився. В нас народилась донька. Ми назвали її Любов, вірячи, що саме Любов може врятувати мене... 

У кімнаті повисає важка тиша.

– А потім, коли я вже й забув, до якої цілі йшов, до мене приїхав той чиновник. Його син ще був живий і він сказав, що я мушу продовжити. Що на мене надія, і якщо я відмовлюсь – він знову запроторить мене за грати... 

– І тоді ви вирішили, що знову потрібні люди? – питаю я, бо відчуваю, що це – ще не вся історія.

Ніколаєв мовчить. І ця пауза говорить більше, ніж будь-які його слова.

– Потім, то було потім. Я мусив продовжувати і раптом зрозумів, що підійшов надто близько до цілі. Мені лишалось кілька кроків. Не вистачало матеріалу, даних! І тоді я почав шукати дітей… Але не міг знайти а потім натрапив на тебе, Марку… То був якийсь дурний випадок. Ми були на пікніку і ти їв яблуко і вдавився його шматочком. Твої батьки були в паніці, а я, як колишній лікар, швидко перехилив тебе через коліно, рятував. А потім побачив той шрам в тебе на голові. І не повірив своїм очам. Я зрозумів, що ти – один з тих дітей! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍