Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

21. Не вся правда

Марк знову сідає за кермо, і ми їдемо мовчки. Дорога здається довшою, ніж є насправді, а між нами зависла якась невидима напруга. Але не та, що віддаляє, скоріш така, що змушує уважніше придивлятися одне до одного.

Я, хоч і не хочу, все думаю про дружину Марка. Чи кохав він її хоч трохи? Що сталося з нею насправді, на жаль, мене тривожить менше, ніж хотілося б. Я злюсь на неї за те, що була поруч з Марком. І на себе – за такі думки, від яких нікуди не подітись. 

Те, що розповіла мені тітонька, розкололо мій світ надвоє та змусило віддалитись від рідних мені людей, що роками знали страшну таємницю і не говорили мені. Що, як це змінило б моє життя? Може б, я, як Марк шукала істину. Що, як від нашої хвороби є ліки, але те, що наші рідні мовчали, позбавило нас їх? 

Будинок професора Ніколаєва знаходиться на околиці міста. Старий особняк, схожий радше на музей – темно-коричневий камінь, високі вікна, важкі портьєри за ними. Двір охайний, та чомусь безликий. Жодної квітки, жодного дерева – лише стрижений газон і кована огорожа.

Ніколаєв зустрічає нас на порозі. Він високий, сутулий, з гострим носом і уважними, занадто світлими очима. У посмішці немає жодної привітності чи радості, лише ретельно начіплена маска, за якою, проглядається ледь відчутна тривога. Старий лис відчуває, що кільце навколо нього звужується! Впевнена, що відчуває!

– Марку! – голос у нього привітний, але щось у ньому не так. – Яка несподіванка! Давно не бачились!

– Давно, – сухо відповідає Марк.

Очі професора швидко ковзають по мені.

– Ти привіз гостю.

– Її звати Агата. – каже холодно. 

Я потискаю простягнуту руку, відчуваючи холодні, трохи вологі пальці.

– Чудово, чудово, – бурмоче Ніколаєв, запрошуючи нас всередину.

Будинок всередині такий самий, як зовні – великий, надто бездоганний, надто стерильний і надто пустий. Ми йдемо широким коридором, який веде в кабінет. На стінах висять картини: пейзажі, портрети, один з яких, як я розумію, належить Любові. Молодий жінці з розпущеним темним волоссям, великими очима й серйозним виразом обличчя.

Марк не дивиться на неї. Його очі спрямовані лише на професора.

Як тільки ми опиняємось у кабінеті, він не витрачає часу на формальності.

– Я знаю все, – каже Марк. Голос рівний, без погрози, але від нього відчувається холод.

Ніколаєв завмирає на секунду, а потім повільно сідає в крісло. Його пальці стискають підлокітник.

– Все? – перепитує він, наче намагаючись оцінити масштаби того “все”.

– Все. Про той заклад і про вас, – каже і в голосі бринить сталь. 

Професор більше не посміхається.

– Ну що ж, – повільно каже він, – тоді вам краще сісти. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍